Спогади командарма (1917-1920)
- Автор: Омелянович-Павленко Михаил Владимирович
- Год: 2007
- Язык: украинский
- ISBN: 9668201248
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Спогади командарма (1917-1920)». Краткое содержание книги:
Документально-художнє видання.
Я вже зазначав, що наш боєвий організм покищо обмежувався фронтовими засобами. Плянованаж нами боротьба, згідно з нашими розрахунками, мала втягнути всі наші сили, бо годі було думати, що без підсилення фронтових сил свіжими доповненнями, ми зможемо нанести удар у саше серце ворога. Кількість необхідних нових підсилень була визначена на десять тисяч.
Ось тому, зогляду на організаційні й політичні обставини, наша нарада ухвалила просити Державний Секретаріят скликати при Начальній Команді державну нараду й запросити др. Петрушевича, як представника Національної Ради і відпоручників Державних Секретарів, а зокрема Військового Секретаря.
Така нарада відбулася кілька днів перед нашим наступом, тобто між 9.—16. лютого. Саме в той час полк. Мишківський передав свої обовязки полк. Курмановичеві. Я рішив запросити на нараду їх обох, а реферат перебрати на себе. Я зясував положення й зазначив, що в основу моїх оперативних міркувань покладена боротьба з живою силою ворога. Удар 3. Корпусу на район С. Вишня — Городок мусів притягнути до себе всі головні сили поляків, що були скупчені в трикутнику: Городок — західна частина Львова — Лібень В. Цей двобій, на мою думку, мав бути рішаючим моментом, що мігби навіть створити сприятливі обставини для всіх дальніших чинів у напрямі приголомшення ворога, здеморалізування населення міста, та навіть появи нашого стрільця на вулицях Львова (див. Сх. ч. 1 й 2).
Від полк. Какуріна й полк. Мишківського я та всі інші чекали завважень до принципової частини мого пляну. Проте ніхто не вніс важливих поправок, і тому нарада перейшла до технічних питань.
Я звернувся до заступників політичної й військової влади в запіллі за зясованням можливости десятитисячного поповнення, жадаючи категоричної відповіди, чи Н.К. може на це рахувати. Відповідь була позитивною.
Пізніше серед наших військових дуже часто виринало питання: чи не булоб доцільним одночасно з перерванням сполучення Перемишль — Львів намітити — теж саме й на напрямкові Самбір-Хирів? Із стратегічних міркувань ні я, ні начальник штабу на це не погодилися, бо мало було перервати сполучення, — його треба було також і втримати. З другогож боку це привелоб до розпорошення нашої ударної сили й до ускладнення нашої операції. Зрештою ми не малиб для переведення такого завдання необхідних засобів пересування. Ворожаж ґрупа була досить сильною, щоби, при найменшій нашій помилці, вдертися в наше розположення, а наш протинаступ частинами хирівської ґрупи не мігби нічого поправити. Це були причини нашого рішення, залишити плян.
Перше ніж перейти до нашого лютневого наступу, що тягнувся майже місяць і підчас якого обі сторони робили найбільші зусилля, необхідно звернути увагу на ті зовнішні умови, серед яких наступ розпочався. Тут нам допоможуть офіційні звіти нашої й ворожої команди.
Польське "Довудство" у своїх звітах мало такі розділи: Литва й Білорусь, де оперувала ґрупа ґен. Лісовокого; Волинь і Холмщина, де оперувала ґрупа ґен. Сміґлого. Східна Галичина, де оперували ґрупи ґен. Ромера (Рава — Львів — Жовка) і ґен. Розвадовского (головні напрямки: Львів — Красне, Львів — Бібрка й Львів — Перемишль); Тешинський Шлеск та, нарешті, Познань. Так було до 10. лютого. Але розділ "Познань" позначався вже зовсім дрібним друком. Це відповідало фактичному станові річей, бо на той час держави-переможці забезпечили полякам у тому районі корисну розвязку. Зовсім інакше стояла справа, скажім, на тешинському напрямку, де Антанта повинна була рахуватися також і з домаганнями другого свого спільника, або там, де вона не мала жадного впливу.
Нас особливо цікавило положення в Познані, де, такби мовити, "загрузла" значна кількість польських частин доброго німецького вишколу. Про активізм українців на Волині, або большевиків на мінському напрямку тоді не можна було й думати.
Звідомлення Українського Ґенерального Штабу з 18. лютого подавало: Південно-східна ґрупа. У напрямку Голта—Єлисавет спокійно. На відтинку Листунівка — Цвітково ворог справляє залізницю. У район Звенигородки прибуло 700 большевицької піхоти. Східний фронт. У напрямку Цвітково ворог веде розвідку від Таганчі на Миронівку тя справляє попсовану нашими залізницю. Під Києвом спокійно. Північний фронт. У напрямку Коростень, — Овруч гарматна й кулеметна стрілянина. На відтинку Сарни-Рівне наш наступ розвивається успішно. Ворог одійшов на ст. Моквий Західний фронт. На ковельському й Володимир-волинському напрямку беззмін.
Це звідомлення дає нам певний матеріял для оцінки тодішньої ситуації на Півночі й Сході та вказує також сферу, що офіційно знаходилася під керуванням Директорії, як рівнож дає образ боротьби, яка в той час зводилася до невеликих акцій вздовж залізничних шляхів.
Мимоволі повстає питання: що саме ослаблювало владу Директорії й де був ворог? — Відповідь на це дає згаданий вже вище доклад першого ґенерал-квартирмайстра: кожного дня, зовсім несподівано для влади, повставали все нові й нові фронти, які, зрештою, привели до появи 9. лютого "українського" уряду в Харкові на чолі з Раковським, а через 10 днів прийшло й до "вазсаєдінєнія" Радянської України з Радянською Московщиною. Щойно після цього провідники Соборної Української Республіки усвідомили собі катастрофальні перспективи. Наступило чергове перегруповання політичних сил. Ес-ери відкликали свій кабінет. До влади прийшли ес-деки та ес-ефи.
Голова уряду 3.У.Н.Р., Голубович, так характеризував тогочасний стан "Положення України тепер є дуже скрутне, вона загрожена війною на чотири фронти. На її землі наступають зі Заходу поляки й румуни, з Півночі й Сходу московські большевики та донці Краснова. Державності українській загрожує не тільки втрата землі, а цілком утрата незалежности, якще в народі не проявиться сила проти наступів сусідів" ("Стрілець", ч. 7). Це був тверезий голос, що його, на жаль, мало хто слухав.
Воно правда, також і в наших ворогів не все було гаразд. Про це свідчать голоси преси, і зокрема "Нова Реформа" з 15. січня ("Польща не може знайти внутрішньої сили та не може солідарно скупчитися навколо одної думки про відбудову й чинність").
У чомуж була ріжниця? — У тому, що серед так скрутних обставин Польща всеж зуміла у повній мірі використати допомогу своїх приятелів, тоді як ми не мали зовсім активних прихильників серед інших народів. Польська проблема стояла на порядку деннім в цілому світі, а наша для більшости чужих політиків була майже зовсім невідомою. Спроби перевести інформаційну працю ні в часи Центральної Ради, ні в часи Гетьмана та Директорії, не дали потрібних наслідків.
Я часто чув нарікання також і б. п. Головного Отамана на пасивність українського жіноцтва в справі інформаційної діяльности. Цілком слушно вказувано на ролю жінки в польській визвольній боротьбі. Відмічувано також і те, що навіть ген. Бертельмі, який був французьким відпоручником у Варшаві, мав дружину-польку. Правда, і наша недавня історія знає жінок, що безоглядно патріотично служили національній справі. Досить згадати Сушкову, Омельченкову, Пекарчукову й Мазуренкову. Але це булі рідкі ластівки. Наша справа ще чекає на те, щоби жінка-українка вступила в лави борців…
Я глибоко переконаний, що весь тягар інформаційної праці поляків лежав саме на жінках. Тому немало сприяла велика кількість мішаних, польсько-українських подруж у Галичині. Прокуратор Начальної Команди мігби для висвітлення цього послужити поважними матеріялами… Власне на контр-розвідчу працю Н.К. звернула належну увагу, бо від контрольних і демонстративних заходів у значній мірі залежить успіх кожної військової операції.
З цих міркувань усі наші штаби (за винятком 3. Корпусу) розташувалися в малих містечках. Я сам примістився в окремому фільварку. За цілий час мого перебування в Ходорові я особисто не бачив управителя фільварку.