Біс Плоті
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 1999
- Язык: украинский
- ISBN: 966-7430-01-4
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Біс Плоті». Краткое содержание книги:
«Шевчук — кращий український прозаїк. Він — наш Умберто Еко. Простого читача може зацікавити захоплюючий сюжет, але для інтелектуалів теж знайдуться цікаві речі» (Юрій Винничук)
І тут сталося щось таке, що вже ніяк не вкладалось у мою бідну голову. Юстина раптом застогнала пристрасно і сказала не так уже й голосно, але досить, щоб почув, сказала, чи застогнала сласно, з не своїм хрипким, похітливим видихом:
— Ходи злучимося, псе шолудивий! Ходи!
І засміялася негарно й бридко.
Я ж стояв, ніби правцем битий, очі мої зробилися, ніби колеса, бо такого аж ніяк не сподівався від дівчини, якій у цнотливості не відмовиш, та ще й такої, що готувалася стати Христовою нареченою, умертвивши для похотей тіло своє.
І сталося ще більше, і ще дивніше, і ще дикіше. Дівчина рвонула сорочку на грудях, і звідти випали великі, круглі, соковиті перса із настовбурченими сочками.
— Дивись! Дивись! — сипіла вона, і її обличчя аж скорчилося чи від страждання, чи від бажання, чи від пристрасті. — Чого став бовдуром? Іди сміло: нема батьків!
Але я не міг і вудом порушити, і пальцем кивнути. Тоді вона нагнулася й почала скидати з себе сорочку, а за мить стала у вікні зовсім гола. А що я вперше бачив оголену жіночу плоть, язика мені ніби вбило в горло, і аж задихатися почав, і пасмуги пішли перед очима.
— Ходи! — хрипіла вона пристрасно. — Ходи! Ой, не можу більше терпіти! Ой, хочу, щоб ти прогнав диявола, бо він тут, тут!
І вона схопилася за соромне місце й розхилила його. Невидима сила турнула мене в плечі, хтось ніби й позаший ударив. І я кинувся до хвіртки, зовсім втративши тяму.
Але хвіртки не встиг відчинити, бо сталося нове несподіване: Юстина зойкнула: „Ой Господи, що це зі мною?“ — лице її спотворилося, тінь пробігла по ньому, очі погасли, а руки схопилися за раму й миттю зачинили вікно. І впала там, за склом, важка тканина завіси, сховавши від мене те чудове видиво.
І не було вже на паркані того сліпого, голого хлопця із перев’язкою на очах, не було нікого, лишень щасливо гавкав у дворі, почувши й пізнавши мене, пес. І я згадав науку дядька Кипріяна про одиничне й сугубе, одиничне може випадковим бути, а повторене вістить, що все й справді є. Отже, двічі являлася мені так Юстина, двічі висловлювала пристрасть до мене, двічі зманювала й очаровувала, а це значить, що дядькові чари виявилися не такі вже й безсилі. Але що тут діє: чи самі чари, чи дівчина й справді запалилася коханням до мене? І що маю тепер чинити: знову забалакати до неї чи й найняти музик, одягти вінка на голову і на очах усієї вулиці рушити, щоб з’явити й оголосити дівчині свою любов і схильність до неї? Я ж боявся іншого: дівчина від дядькових чар у запамороченні пробуває (недаремно мені привидівся той хлопець із луком), а що буде, коли запаморочення мине? Тоді битиме в мене на голові сковорідки, а я ганятимуся за нею з палицею: чи ж такого щастя хочу й прагну? Тому зітхнув скрушно й подався додому в надії, що дядько ще там, — у цій непевності не міг обійтися без нього, його ради й слова.
Проте дядька вдома не застав, він уже повернувся до лісової кущі. І чомусь од того я зовсім не опечалився: в грудях у мене переливалася смарагдова перламутрова вода, і мені, незвідь-чому, захотілося співати — не сумувати, перевідчути те, що трапилося на вулиці, а не роздумувати над тим, що може статися. Отож не поспішив услід за дядьком, а націдив собі кухля меду, сидів із ним у садку, і в мені все заспівало: і серце, й очі, й обличчя, і вуста:
Співаючи, присолоджував вуста гарним питним медом, і гарячі струмки пливли мені від серця в руки й ноги, і руки мої вимахували, а ноги притупували, і я врешті-решт засміявся всім лицем.
Але раптом мене щось остудило. Здалося, що хтось за мною підглядає, а розплющивши очі, побачив, що неподалік стоять, вилаштувавшись вряд, Онисим, Онисифор та Олександр, і перезираються поміж себе, і в кожного надто вже хитре й лукаве лице.