Черлені щити
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Черлені щити». Краткое содержание книги:
Поки Ждан знімав з Любави кожуха, боярин теж роздягнувся, залишившись в одній сорочці, засукав рукави і торкнувся Любавиної пов'язки.
Дівчина скрикнула, закусила губу.
- Їй боляче! — вигукнув Ждан і кинувся наперед, мовби хотів відсторонити боярина від пораненої.
Але той поглядом зупинив його.
— Хто тобі ця дівчина, отроче?
Ждан почервонів. А Самуїл хитро прискалив око, як він робив це тоді, коли мав що сказати, але волів краще промовчати. Та спостережливий старий, не дочекавшись відповіді, усміхнувся:
— А-а, зрозуміло, — кохана! — і серйозно додав: — Звичайно, Ждане, їй буде боляче, бо рана, видно, глибока, — ген скільки крові витекло… Але ж треба потерпіли, — і погладив дівчину по голові. — Правда ж, Любаво? Потерпиш?.. Лягай, голубонько!
Він підклав їй під голову подушку, а сам сів поряд на стільці. Тим часом немолода повновида жінка, певно кухарка, внесла жбан гарячої води, а Хорошко, підліток років чотирнадцяти, — сувій полотна і ящик, наповнений різними знахарськими причандаллями та маленькими горнятками з мазями. Поставивши все це на підлогу, вони обоє одразу ж вийшли.
Ждан шепнув Самуїлові на вухо, показуючи на Славуту:
— Він і знахарює?
— Він усе вміє, він до всього здатний… Знахарювати вміє теж… Та куди тим знахарям! Він учився у ромейських лікарів, а тепер і їх заткне за пояс! Князь і княгиня, коли треба, посилають по нього, бо має він легку руку, — теж шепотом відповів Самуїл. Ось чому я привів вас сюди…
Славута ножицями обережно розрізав просякнуту кров'ю, заскорублу пов'язку, що прикипіла до рани, потім водою із жбана добре змочив її, щоб розм'якла, і тільки тоді рвучким рухом віддер від тіла.
З рани хлинула кров. Любава затрепетала, скрикнула і знепритомніла. Ждан теж здригнувся і застогнав, ніби то йому так заболіло.
Славута застережливо похитав головою.
— Нічого, нічого, від обмороку не вмирають. Зате сукровиця та порчена кров зійдуть… А це на ліпше.
Він відрізав довгий шмат тонкого вибіленого полотна, густо намазав його маззю, що пахла і воском, і медом, і цибулею, і корінням лепехи, і ще якимсь зіллям, і туго обмотав руку.
Любава розплющила очі, тихо запитала:
— Де я? Що зі мною? Славута погладив її по щоці.
— Все гаразд, голубонько. Найгірше позаду… Та ти лежи, лежи, відпочивай поки що. А ми тут поприбираємо, погомонимо трохи, а Текля тим часом сніданок подасть — підкріпимось, і тобі відразу стане легше. А потім заснеш…
Поки Хорошко прибирав у хоромині, Славута прикрив Любаву барвистою ковдрою і запросив чоловіків сісти біля столу.
— Ну, Ждане, ти з далекої дороги. Де бував, що видав, що чував? Бачу, не добро занесло тебе з Любавою до Києва… Все, все розповідай!
Чим довше говорив Ждан, тим смутнішими ставали очі старого боярина, тим більше нахмарювалося його високе чоло. А коли розповів, як Ігор узяв Глібів, як, не жаліючи ні жінок, ні дітей, ні старих, винищував усіх до ноги, затулив обличчя руками і з болем прорік, простогнав:
— Ох, Ігорю, Ігорю, що ж ти вчинив! З усіх Ольговичів, окрім Святослава, ти ж мені найближчий, найрідніший! Як син! Я ж тебе, малого, на руках носив, уму-розуму вчив! А ти так мене "обрадував"… Знаю, гаряча в тебе кров, честолюбні помисли, нестримні пориви часом охоплювали тебе, але щоб таке учинити!.. Де ж твоє добре серце і честь твоя де? Невже спали вони в ту лиху хвилину, коли заніс меча на брата свого Володимира, коли затіяв нову котору між князями?.. А князь Володимир! Сміливий сокіл наш переяславський! Перший серед перших ратоборців у степу половецькому! Як же ти, княже, насмілився залишити братію свою на краю поля половецького? Як зважився піти стезею татя-грабіжника? Хто надоумив тебе рушити на землю Сіверську з мечем і намірами ницими? — Славута замовк і, схиливши сиву голову на руки, довго сидів у задумі, а потім, зважившись на важливий крок, тихо додав: — Треба про все розповісти князеві Святославу…
2
Однак виявилося, що Святослава в Києві не було — поїхав уранці з княгинею та синами у Білгород.
— Князь Рюрик запросив на лови, — пояснив княжий покладник[25], якого вони здибали на княжому дворі.
Самуїл і Ждан розчаровано розвели руками. Отакої! Знали б — відразу після сніданку навідалися б сюди! Славута своїх почуттів не проявляв ніяк. Мить подумав, а потім рішуче сказав:
— Ну що ж, тоді і ми поскачемо в Білгород. Тим краще — обох великих князів застанемо там…
Збиралися недовго. Коні осідлано, мечі — до боку, сакви з хлібом та солониною приторочено, і невеличкий загін (з боярином ще їхало два отроки-охоронці), поминувши Золоті ворота, попрямував на захід.