Блакитна лінія
- Автор: Ячейкин Юрий Дмитриевич, Поплавський Петро
- Серия: Посланець #3
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Блакитна лінія». Краткое содержание книги:
Майєр пильно подивився на Гейлігена й замислено запитав:
— Цікаво, він вас бив?
— Ви про кого? — аж розгубився гестапівець.
— Про Астаф’єва…
— А-а-а, — зрозумів Гейліген. — А де ж він міг би мене бити?
— В Астрахані, коли ви потрапили під слідство. Пригадуєте, якось розповідали?
— Та ви що, справді не знаєте чи прикидаєтесь? їхні методи розслідування дуже відрізняються від наших. Особливо в мирний час… Інакше я не мав би честі вести з вами такі приємні бесіди. Чудовий ефект — фізичний моціон в поєднанні з інтелектуальним!
Учора вранці Гейліген несподівано запитав Майєра:
— Якої ви думки про мене?
Заскочений цим раптовим запитанням, Віллі тільки й спромігся, що невизначено промимрити:
— Та як вам сказати…
— І не скажете. Нічого істтного! У мене — нюх.
В його бляклих очах ховалася якась невисловлена підозра.
«І справді, мабуть, щось унюхав, — стурбувався Майєр. — Що ж занепокоїло цього звіра? Час кінчати гру…»
— У мене, пане гауптштурмфюрер, склалося враження, що у вас є до мене якийсь особливий інтерес. Я це відчуваю буквально шкірою.
— І що ж унюхали? — прямо запитав Майєр.
— Відповім, коли буде щось сказати. Істотно!
Гейліген притис лікті до боків і побіг по колу…
Для здійснення задуму, який визрівав поступово й нарешті сформувався у точну схему дій, Майєрові необхідно було скористатися двома машинами. У своєму розпорядженні він мав лише одну.
Цього вечора Віллі на своїй есесівський одяг напнув ще цивільний плащ, широкий і довгополий, щоб з-під нього не видно було шинелі. Замотав шию темною хусткою. Капелюх з широкими крисами, окуляри й наклеєні вуса змінили звичайний вигляд Манера. Принаймні в темряві його не впізнати. Нові рукавички, котрих ще ніхто не бачив у нього, цього вечора теж обов’язкові. Про всяк випадок поклав до кишені плаща важкий гайковий ключ. Стрілянина за будь-яких обставин виключалася: Берлін — надто чутливе до пострілів місто.
Свою машину зупинив у заздалегідь обраному місці на Кінкельштрассе. Замкнув на ключ і для надійності смикнув дверцята. Потім пішки подався на Бісмаркплац. Тут є фешенебельний ресторан, де обслуговують без продовольчих талонів. Ціни — легендарні, але ж і вибір — мов до війни.
«Істотно!» — як сказав би Гейліген.
Це й приваблювало грошовитих бонз, особливо власників «народних підприємств», як була демагогічно названа вся промисловість «третього рейху». Тому поблизу цієї «оази» завжди паркувалося безліч машин. Одна з них конче потрібна була Майєру.
Він походжав у затіненому скверику поблизу, чекаючи слушної нагоди. Світомаскування сприяло здійсненню його задуму. Ось, здається, й пора!..
З розкішного «мерседеса» викотився жвавий товстунець, недбало хряснув дверцятами і хутенько відчинив задні. З машини, манірно вигинаючись, кожним жестом підкреслюючи якісь свої принади, вислизнули дві елегантні дами. Коштовні дами — хутро, брязкальця, кокетливі капелюшки… Ліниво, мов кішки, погойдуючись, подалися до ресторану. Товстунець поспішно клацнув задніми дверцятами й підтюпцем подався вслід за чарівними спокусницями. Замкнути машину забув…
Двері ресторану відчинилися, з них на мить впало на вулицю неяскраве світло, і знову — темінь. Увійшли. Все! Тепер — не гаяти часу. Віллі ковзнув у чужу машину. Глянув на покажчик бензобака — майже повний. Мабуть, мешкають десь тут, поблизу, в районі Шпандау. Майєр увімкнув мотор і неспішно від’їхав, щоб не привернути нічиєї уваги.
Машину зупинив у темному вузькому провулку, який давно нагледів. На фоні сірих, аж чорних у пітьмі, кам’яниць, що затиснули провулок і стояли впритул одна до одної, темний «мерседес» важко помітити.
Звідси було легко спостерігати за шкільним майданчиком, відкритий простір якого був світліший. Там колами снувала невиразна фігура. Вийшло вдало: Хорст Гейліген невтомно набігує додаткові хвилини свого життя.
В одній з ранкових розмов гестапівець сказав:
— Припустимо, кожне коло додає хвилину життя. Кожного разу я роблю щонайменше шість десятків кіл. Відтак додаю годину на спідометр свого життя. Потрібна система, щоденні вправи, щоб години склалися в роки.
«Роки у тебе, негіднику, довгі, як у зайця хвіст…»