Операція «Вольфрам»
- Автор: Эдигей Ежи
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Орест Черній
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Операція «Вольфрам»». Краткое содержание книги:
Серед найпопулярніших творів письменника: «Справа Нітецького» (1966), «Ельжбета іде геть» (1968), «Пансіонат на Страндвеген» (1969), «Людина зі шрамом» (1970), «Заповіт самогубця» (1972), «Смерть чекає біля вікна» (1973), «Історія одного пістолета» (1976), «Це його справа» (1978), «Ідея вартістю сім мільйонів» (1982), «Фотографія в профіль» (1984) та ін.
— Це дуже старий звичай, — пояснила Юніші. — Йому не менше восьмисот років. Колись чай міг заварювати лише господар, зараз це дозволяється також жінці — його дружині. Черговість подавання чаю присутнім чітко усталена. Спочатку отримує чашку найповажніший член родини, потім найпочесніший гість. Усі п'ють напій малими ковтками і вихваляють дім, в якому перебувають. Після першої чашки вся церемонія повторюється спочатку, цього разу вже можна розмовляти про мистецтво, живопис і поезію. І лише при питті наступних чашок можна розмовляти про політику й поточні справи.
— Це мусить довго тривати, — зауважив швейцарець, який, згідно зі звичаєм, лише змочував уста в гарячий запашний напій. — Ви, мабуть, витрачаєте багато часу на таке пиття чаю.
— Традиційним способом чай готується лише тоді, коли ніхто нікуди не поспішає, — пояснила Юніші Мацусіта. — Протягом дня цей напій п’ють кілька разів: і на роботі, і вдома. Але то зовсім інша річ. Церемонія заварювання чаю — не просто пиття, а майже релігійний обряд і водночас товариський ритуал.
— А чому ви не п'єте?
— Той, хто заварює чай, ніколи сам не п'є, бо його обов'язок — слугувати гостям.
— Навіть якщо гість один?
— Тим більше.
— Тоді дозвольте послугувати вам, — Міллер намагався якнайдокладніше повторити всі рухи дівчини, яка вже не стояла на колінах, а сіла, як це прийнято на Сході. Такий спосіб сидіння називають у Європі «по-турецькому».
— Як на рудоволосого, досить непогано виходить.
— Але ж я не рудий, — здивувався Міллер.
— Так у Японії називають усіх іноземців. Може, тому, що серед моряків адмірала Перрі, який відчинив для Японії двері в світ, багато було рудоволосих, і це викликало, ясна річ, сенсацію.
Міллер вирішив, що чай уже настоявся. Він налив у чашечку і подав дівчині.
— Дякую, пане Міллер.
Іще якийсь час Юніші розважала свого гостя розповідями про звичаї, пов'язані з питтям цього напою, а також про сорт чаю, бо це також має велике значення. Розмова затяглася, проте дівчина не збиралась виходити, ніби чекала на щось.
— Яке гарне кімоно, — зауважив Міллер, аби якось підтримати розмову. Він усе дужче прагнув випростатись на м'якій тахті, замість сидіти в досить незручній позі на рисовій циновці.
— Кожна японка має кілька кімоно. Мальовані ручним способом на справжньому шовку дуже дорогі. Є кімоно, які з покоління в покоління передаються в спадок. Моє, на жаль, фабричне, не ручної роботи.
— Це зручний одяг?
— Ми призвичаєні до нього з самого дитинства.
— Його, мабуть, тяжко надягнути без допомоги?
— Ми і цього навчаємось.
— Може, я б повчився здіймати його? — засміявся Міллер.
— О ні! — дівчина, здавалось, чекала подібної пропозиції. — Я це зроблю сама. У своєму номері. Я ще мушу скористатися ванною кімнатою і почистити зуби. А ви зачекайте на мене — я швидко повернуся.
Дівчина вийшла. Міллер і сам не знав, чи добре зробив. З одного боку, він був дуже стомлений, а з другого боку, вважав, що чоловік не повинен відмовляти жінці в такій незначній люб'язності. Навіть коли та жінка — японка з досить короткими ногами.
Незабаром дівчина прийшла знову, вдягнена вже у блакитний халат з великими червоними яблуками. Швиденько скинула його — під халатом не мала на собі нічого. Її тіло приємно гріло. Дівчина була досить освіченою в мистецтві кохання. Антон Міллер, хоч і пережив не одну пригоду, був зачарований гідом, приставленим до нього люб'язною фірмою «Саней метал термал інджінірінг».
У кульмінаційні моменти мила японка заплющувала очі й пристрасно шепотіла:
— Дякую, пане Міллер.
Втім, коли швейцарець запитав її, бо дівчина добре орієнтувалась у справах, заради яких він приїхав у країну, де сходить сонце, чи фірма має намір підписати контракт, Юніші Мацусіта схвильовано відповіла:
— «Саней» завжди робить те, що для нього потрібно. «Саней» — наші батько й мати. Щодня перед початком роботи ми всі співаємо гімн на честь «Саней». Кожен працівник мусить любити й шанувати «Саней» так само, як своїх предків. «Саней» робить усе найкраще для себе і для нас.
От і розмовляй з такою!
Наступного дня знову почалась біганина по місту. Дарма Міллер намагався відвідувати лише ресторани та чайні. Юніші Мацусіта щоразу вишукувала якийсь новий музей або історичний пам'ятник, котрий, перебуваючи в Кіото, конче треба побачити, щоб оцінити його неповторну красу. Проходячи повз магазин з жіночим одягом, швейцарець мало не силоміць затягнув дівчину туди і вибрав для неї кімоно. Вона протестувала, проте була дуже рада. Не кожна працівниця «Саней», хоч фірма є для своїх людей і батьком, і матір'ю, може дозволити собі купити такий гарний одяг. Міллер навіть здивувався, що кімоно таке дороге, воно ж не було ані давнім, ані розмальованим ручним способом — звичайна фабрична річ. Проте бізнесмен вважав, що на цьому не можна ощадити!