Хіба ревуть воли, як ясла повні
- Автор: Мирный Панас
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Хіба ревуть воли, як ясла повні». Краткое содержание книги:
- Здорові… Ідіть у хату; я вже сама закручу завертку, бо вона у нас так туго ходить, що як хто другий, то й не закрутить…
Христя кинулась до надвірних дверей, одчинила їх, гукнула на собаку, потім зачинила й закрутила заверткою.
- Що, Грицько вернувся? - питає Чіпка, дожидаючи, поки Христя поралась біля дверей.
- Вернувся. Чому ж ви не йдете у хату? Ідіть! Чіпка несміливо уступив у хату та й став коло порога. Йому якось і соромно стало, і страшно… Грицько привітався перший. - - Здоров, Чіпко!
- Здоров, Грицьку! Здоров, брате!.. Чи бач, як ти перемінився!.. Як одружився, то й не пізнати тебе!
- Чим же я перемінився?
- Усім… заріс, постарів…
- От, ще вигадайте,- защебетала Христя.- Де ж таки він старий?.. То він не поголився-то так воно вдається… - А може… Та ні: я таки тебе, Грицьку, молодшим бачив…
- Це так мене зостарила молода жінка,- сміється Грицько.
- Тільки б і старості…- усміхаючись, каже Чіпка.
- Та й ти. Чіпко, перемінився… на себе не схожий… Чого це ти так занепав?
- Лихо, брате!.. - зітхнувши, одказав Чіпка і сів поруч з Грицьком крло столу.- Кого те лихо до добра доведе?
- Що ж тобі за лихо таке?..
- Багато, Грицьку, розказувати…- ще раз зітхнувши, одмовив Чіпка і скорим поглядом окинув хату. /" Простора хатина, чепурно вибілена, тепла та ясна, тиха та щасна, війнула на його якимсь теплим духом… ".Йому так стало легко, мов стіни до його лиха прихи-/лялися… На серці у його стало так люб'язно; думки
• його повернулися назад і перенесли його разом на і степ; намалювали йому старою неміччю скаліченого і діда Уласа, швидкого Грицька, що на барані їздив; кинули його на верби горобенят драти… Жив-жив! Жив-жив!..- наче хто молотками гамселив цими словами у виски йому… Він болізно усміхнувся… Глянув на Христю… І понесли його думки на поле, між зелені жита, де він перше зустрівся з Галею… Жаль йому стало свого бувалого життя, котре пестило його надії; йому заманулося кому-небудь їх одкрити, з ким поділитися… На очі наверталися-чув він-сльози; він боявся, щоб не бризнули, та водив очима то на Грицька, то на Христю… І здалися вони йому такими щасливими, такими добрими, привітними, що він незчувся, де дівся його страх перед ними, сором за своє безпуття… Йому забажалося щиро, від серця, побалакати з ними, як з рідними. Звісивши на груди голову,
' в землю потупивши очі, він став навертати на себе розмову.
- Багато, кажу,- почав він,- розказувати… і за день усього не перекажеш… Лихо, сказано, як до кого причепиться,- не одскіпаєшся!..
• - Хто ж винуватий у вашому лихові? - обізвалася, глядя на його, Христя.- Мабуть, чи не самі найбільше?..
Докір цей хоч і уколов з першого разу Чіпку, оже він ні зморшкою, ні поглядом не виявив того. Йому аж подобалось питання, так прямо вимовлене жіночими устами.
- Та трохи й сам винен,- одмовив він, задумуючись.- А то-таки й люди…
- Чим же люди винні? - сповідає Христя. Чіпка поворухнувся. Видко, він не ждав такої сповіді. Помовчав трохи та все униз дивився, ніби роздумував: чи казати, чи ні? А далі туго, немов слова до язика поприлипали, а він їх одривав з великим болем, промовив:
- Неправдою своєю!..
Грицько побачив, з яким болем та жалем промовив Чіпка оці два слова, скинув очима на Христю:
- Ось годі тобі базікати! - обізвався до неї: - готуй лиш краще обідати, та пообідаємо всі разом. Ти, Чіпко, ще не обідав?
- Та я вже, бог його знав, коли й страву бачив,- з жалем признався Чіпка.
Мова його уразила жалощами Грицька й Христю, та й з себе він був такий якийсь, що, хоч-не-хоч, пожалієш… Грицько мерщій посунувся за стіл, на покуття, та запрохував Чіпку сунутись ближче до його. Христя метнулась до хліба, до мисок, до печі. Швиденько насипала борщу у миску, поставила серед столу, достала ложки з мисника, порозкладала перед кожним,- та вже мала була сама сідати на ослоні до столу, як Грицько промовив:
- Чи це б то так на суху й сідати?.. Воно, мабуть, жінко, у нас у хижці й горілка є… Ми так давно бачились з Чіпкою, що годилось би й випити. Ось давай лиш по чарупині… Та мене, правду кажучи, наче щось ломить, тре… Чи не покине, бува?
Христя вийшла до хижі, незабаром унесла пляшку а горілкою, поставила на столі й сама сіла.
- Наливай, жінко!
Христя налила. Грицько узяв чарку в руку та, обертаючись до Чіпки, промовив:
- Пошли ж нам, боже, усього, чого ми тільки бажаємо!
- Дай, боже! - одказує Чіпка.
Потім Христя знову налила чарку, а Грицько підсунув її до Чіпки. Випив і Чіпка.
Тоді уже сам Грицько налив півчарки, посунув до Христі, примовляючи:
- Випий же й ти, жінко!
Христя взяла чарку у руки, пригубила, кивнула головою - й почала їсти борщ.
Прийнялись до борщу й чоловіки. Чіпці здалося, що він зроду не пив такої доброї горілки, не їв такого смачного борщу. Поїли борщ, Христя достала локшину на молоці… Чіпка - як три дні не їв… Усе йому здавалося таким добрим, смачним; самі хазяїни - такими щирими, привітними людьми, що він аж повеселішав трохи… З лиця спала в його тума; на лобі розправились зморшки, що як ті хвилі то набігали, то збігали; він радісно засвітив своїми розумними очима і став сповідатись…
- Так ви, паніматко,- обернувся він з словом до Христі,-хочете знати: чим люди винні у моїм безголов'ї? Усім винні! Од самого малого, непримітного, до самого великого, найбільшого. Ви тільки погляньте; як вони між собою живуть? Чи так, як люди, як брати, як бог приказав жити?.. Еге ж! Вони б мали - один одного в ложці води втопили, з лиця землі ЗМе-ЛиІ.. •' '. • •.
" Ґрицько усміхнувся…
- Ну, що тобі до того. Чіпко, скажи мені, бога ради?.. Адже тобі від того ні знобить, ні гріє…
- Як не знобить? А правда де? Де та правда, по котрій нам велено жити? де вона ділася? хто її украв у нас?-гарячився Чіпка.-Куди вона забігла?.. га? -.._, д нема правди,- одказав Ґрицько,- то живи так, як і всі живуть…
- А як не дають жиги? Що тоді?
- То все мана тільки!
- Ой, Грицьку! ой,.братікуі не кажи так… важко мені, пече мене таке слово…
- Не знать, що вигадуєш. Чіпко! не знать, об чому турбуєшся!.. Не такий тепер вік настав, не такі люди народилися…
- Що ж мені робити, коли я не можу з ними ужитися? Чим же я винуватий?.. Я ще й так терплю… Ти тільки послухай, яка у людей правда. Ти знав мою землю?
- Знав…
- Ти чув, що її одібрали у мене… знаєш?.. ту саму землю, про яку сама громада сказала: це твоя земля, Чіпко, володій нею! А тепер знайшлися такі митці, що й громадську волю поламали… Узяли та й одсу-дили мою землю бог його знає й кому, бог знає нащо… На те, мабуть, щоб перевів її на гроші та й повіявся туди, звідкіля й привіявся… І як, спитаєш, він одібрав ту землю?.. Підсипав судовикам… от і рішенець: не твоя земля. Чіпко! То була твоя, а тепер - не твоя!..
- Чому ж ти не сходив у суд до Чижика? - пита Ґрицько.- Він, кажуть, іноді помага.
- Ходив. Поміг… Як п'ятдесят карбованців, то й поможу!
- Що ж ти?
- Де ж я візьму їх?.. Отака-то в світі правда! Один прийшов, підсипав-і одсудив; а дай ти п'ятдесяти карбованців - тобі одсудять… А якби була правда, 'га цього б не було… земля б зосталася у мене… А коли о 'Земля була у мене, я б ніколи не став таким, яким ви мене бачите… Хіба я не знаю, хіба я не чую, що про мене кажуть, думають?.. Знаю… добре знаю!.. Та хай кажуть, думають… кожному вільно, що хоче казати й думати!.. Тільки не кожному дано знати… заглянути у чужу душу, зрозуміти, що там і до чого, подивитись у чуже серце… Гляньте у його правдивим оком, то й побачите: що там діється, що там витворяється, які іноді тяжкі муки гнітять його, яке лихо розриває… На те у них кебети катма… не дано їм!.. От і волоцюга я, й п'яниця, й гультіпака… А я, може, кращий від них… та лиха доля моя!.. Кажу вам, багато казати, а трохи слухати… Хай я гульвіса, бо мої руки до роботи не здіймаються; хай я п'яниця, бо у горілці тільки мені й душу одвести… На чому я її одведу, скажіть ви мені?..
Річ Чіпчина, як вода, ринула.