В океані

— Нібито відклали похід?

— Про те начальство знає… — Сергій Микитович помовчав. — Усе про неї думаєш? — спитав незвично сумно й м'яко.

— Все про неї… На серці так тяжко, неспокійно. — Він вдивлявся в обличчя мічмана, що стояв поряд. Захотілося відверто, по-дружньому вилити перед ним душу. — Що ж це виходить, Сергію Микитовичу? Невже справді вона вбила?

— Це слідство розбере. Тільки, здається мені, плутає вона щось, неправду говорить.

Жуков з усіх сил вслухався в його слова.

— А все-таки любить вона мене! Пам'ятаєте, як стрепенулась, коли ви про трибунал сказали? Я навіть подумав — чи не для того провину на себе взяла, щоб з мене обвинувачення зняти?

— Прислів'я таке є: «З брехнею світ пройдеш, та назад не повернешся», — сказав Агєєв. — Темна, нехороша виходить справа.

— От мучуся, міркую — дивний випадок з цим бандитом, який до неї в кімнату потрапив, — знову глухо почав говорити Жуков. — А що у неї любов була до мене одного — це точно.

— Віриш їй, значить, сильно?

— Я ревнивий, на самій вірі прожити не можу… Тільки знаю — як познайомилися ми, ні з ким вона, крім мене, не водилася… — Жуков помовчав. — Правда, був такий факт — зустрів я її з одним громадянином. Та він родичем її виявився, дядьком.

— Чого ж вона майорові не сказала, що родичі в неї тут є? — з раптовою цікавістю повернувся до нього Агєєв.

— Мабуть, розмова до цього не дійшла.

— Як це не дійшла? Лейтенант при нас її прямо запитав… Пам'ятаєш, відповіла: «Ніяких у мене тут родичів немає».

— Я не чув, — голос у Жукова змінився.

— Багато чого ти, мабуть, не чуєш, не помічаєш. Коли про ключ розмова зайшла… згадай.

— Не пам'ятаю я! — з болем у голосі сказав Жуков. — Тоді… — Боцман бачив крізь темряву, як стислися на поручнях його пальці. — Мені знову піти, з'ясувати треба… Якщо неправду сказала мені… — і він майже побіг до трапа, що вів униз, туди, де ще світився в темряві ілюмінатор каюти, зайнятої на криголамі начальником експедиції Сливіним.