Три листки за вікном
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Год: Мультимедийное издательство Стрельбицкого
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Три листки за вікном». Краткое содержание книги:
А тоді? Тоді побачимо. Вічне людське незміряне й чарівне «побачимо»…
Я сам собі варю тут, на пасіці, куліш, сам харчуюся, хоч і моя паніматка не забуває мене й часто привозить якогось вибагливішого харчу, ліпше й майстерніше приготованого.
Цього ж разу приїхала не вона, а мій старшин син. Зістрибнув з коня й пустив його пастися. Привітався до мене належно, але від мене не сховалося, що він сумний, а може, чимось занепокоєний. Сів біля мене й, доки я їв смачний, ще теплий борщ, похльостував себе по чоботу канчуком.
– Мені хочеться поговорити з вами, – сказав він нарешті, – але коли на те зважуюся, щось спиняє.
– Що ж тебе спиняє? – спитав я, облизуючи ложку.
– А те, що мало знаю про ваше життя до того, як народився. Оповідали мати: ви багато блукали. Я всміхнувся.
– Це було так давно, що й нецікаво. Не міг загріти місця на землі.
Син мій позирнув на мене пильно. Чи вловив на нещирості, чи й так – між нами запала на мить тиша. Я мовчки доїдав борщ. Відверто кажучи, після сьогоднішньої нічної пригоди було мені не до розмов. Хотілося ретельно все обміркувати: і той сон-видіння, й ту чудну розмову. Я зирнув на сина, і він нагадав мені юнака, що прийшов колись до мене в сад і назвався моїм іменням.
– Що там удома? – спитав я.
– Як завжди, – мій син усміхнувся. – Що було, те є.
– Живете там без господаря, – поважно відказав я. – А без господаря – як без голови.
– Господарем завжди була наша мати, – з тою ж таки трохи сумною усмішкою сказав мій син.
– То що ж тебе зацікавило в моєму колишньому житті?
– Як ви його витримували?
– Так, як усі, – сказав я. – Дурний був, то й носило мене казна-де! А порозумнішав – додому повернувся.
Ні, не таку відповідь хотів він почути від мене, щось його цікавило сокровенніше. Але розмови у нас не вийшло: він соромився розпитувати, а я в цей час сповідального настрою не мав. Отож наша балачка урвалася, і ми якийсь час сиділи мовчки. Я курив свою улюблену череп'яну люлечку, зроблену у формі козацької шапки, і було мені спокійно. Син же мій мовчки дивився повз мене, ніби його манив чудовий краєвид, який звідси розгортався. Зрештою звівся, попрощався, і за його конем курява задиміла. І тільки тепер я задумався над причинами цієї візитації. Лише тепер здогадався, що син мій так і не почав розмови, якої праг. Я ж повівся не так, щоб заохотити його, і не сприйняв його несміливого зачину. Намагався заспокоїти себе: чи не дурощі уїлися в голові сімнадцятирічного хлопця?
Кілька днів мене тривожило відчуття провини перед сином, і я забув про це тільки тоді, коли знову мене оточили спогади – поринув у них залюбки, розгортаючи перед собою сувій часу моєї молодості. Світ колишніх пригод полонив мене, і якийсь час я майже не випускав із руки пера.
РОЗДІЛ XXII,
у якому Турчиновський оповідає про ще один свій чудернацький сон
Я переконався, дорогий читальнику, що ворога до ворога веде пряма дорога, а приятеля до приятеля – довга й заплутана. Це не така вже мудра істина, але визначальна. Коли ж пізнаєш її на собі, то й поготів переконаєшся в її силі. Недаремно не сподівався я добра від того несподіваного мого регентування, бо, як уже писав, колишній регент давно дивився на мене зизим оком, а тут виходило, що мав до того всі підстави. Складалося, що ніби я був винний у його падінні, і регент так собі й подумав, як тільки я замістив його на регентському місці. Він же став на місце моє і коли співав, то їв мене таким лютим поглядом, що мурашки пробігали мені по спині. Це мене турбувало, адже не бажав я нести зло ані в будь-якому вимірі; таке моє жадання може видатися на стороннє око химерним, однак було воно щире. Зрештою, я переконався ще в одному: не будь надмірно впевнений. Заповідь «не осуди» розуміють просто: не осуджуй, а я розумію її – щоб не осуджувати, не будь надмірно впевнений.
Коли ми закінчили спів, це було не на службі, а в час розучування, мене покликав священик нашої церкви, і я з полегшенням збіг по сходах униз. Ми перемовилися із отцем Василем про те і се, і я йому щиросердно оповів, що боюся колишнього регента. Більше того, був переконаний, що він чатує мене надворі, отож попросив отця Василя випустити мене через бічні двері. Той моє бажання задовольнив, я вислизнув із храму й подався бігцем на цвинтар, щоб регент не зміг мене переловити. Потім, скрадаючись, як злодій, я дістався до свого помешкання і тільки тут зміг вільніше дихнути і сяк-так заспокоїтися.
Ввечері я не пішов, як завжди, прогулятися, а сидів біля вікна у своєму покої, милувався західним сонцем і грою хлопчаків на вулиці. Сокотали кури, плив той заспокійливий настрій вечора, коли все вмиротворюється й лагідніє.