Останній гетьман. Погоня

Поки мисливці пили та їли, Кирило говорив з Олексієм про Академію, а в кінці сказав:

— …Але я не міг вибрати хвилі, щоб поговорити з імператрицею про глухівські справи. А мені конче потрібно. Старшина чекає від мене добрих справ.

— Зараз поїдемо в Літній палац, може, там буде менше люду. А якщо не вдасться — запросиш її до себе на Мойку. Ти приїхав з далеких країв, тобі можна… Почастуєш її всіляким нашим смачненьким.

З полювання поїхали просто в Літній палац. Підйомний механізм підняв їх у дивані з подушками до великої зали з дерев’яним паркетом, визолоченої і пофарбованої в зелений колір, яка увечері освітлювалася люстрами і жоранделіями. Імператриця підійшла до відчиненого вікна, Олексій і Кирило — за нею. Гостей ще не було, тільки з’їжджалися.

— Ми хотіли… — заїкнувся Кирило.

У двір шестериком заїхав французький посол, кружляв довкола клумби, побачивши імператрицю, зняв капелюха з пір’ям, розкланювався. Імператриця помахала йому рукою:

— Які ці французи люб’язні.

Це могло означати: ввічливі, не лізуть зі своїми справами. Кирило затнувся. Обідали. Єлизавета їла гречану кашу з бараниною і вареники з полуницями. Полуниці привіз з України Кирило і встиг передати до палацу. Чимало гостей також їли вареники з полуницями.

— А ти? — звернулася Єлизавета до Олексія.

— Я чоловік простий і через те п’ю тільки шампанське і їм жульєн та антрекот, — з усмішкою відповів той.

Відтак прогулювалися в саду. Яріло сонце, водомети розбризкували срібні водяні струмені, мармурові статуї сліпили очі, тільки з грота, оздобленого заморськими раковинами, повівало прохолодою. Над Єлизаветою камердинер тримав «солношник» від сонця, на ній був голубий люстриновий плафон з блондами, парчова мантилья з горностаєвим хутром, була велична й чарівна, хоч вже трохи й розповніла. Пройшли в кінець саду, Єлизавета зайшла в оранжерею і по хвилі вийшла та подала Олексієві великий стиглий ананас.

— Це тобі, — мовила зі сміхом, — ти в нас любиш все просте.