Симфонія хаосу

ЖИТТЯ БЕЗ СЦЕНАРІЮ

—Я збираюся в центр. Тобі щось купити?

— Віскі, люба, віскі. Бо після вчорашньої ночі мене ніщо більше не врятує.

— Коханий, а ти не думав, що тобі може бути гірше?

— О, ні! Так хижо мені ніколи не було, і думаю, бути вже не може.

Сергій не бачив нічого, окрім кришталевої вази, що стояла на столі, весь час роздвоюючись.

«І хто придумав цей кришталь? — подумав. — Жах! О, мене навіть ваза вимотує, що вже казати про Любу...» — і тихо додав:

— Любочко, а ми... Пізно вчора прийшли?

Так, справді, вечір видався на славу. Друг Сергія запросив його з дівчиною до себе на день народження. І ось він прокинувся вранці, не пам’ятаючи навіть, що було після його приїзду додому.

— Хм, — озвалась Любов. — Так... Десь о третій ночі. Доволі рано, зважаючи на те, що ти спав уже о дванадцятій. Ми тебе дрімучого ледь до автівки дотягнули.

«Ура! — подумав, — значить, учора я був навіть дуже чемним!» І змусив себе посміхнутись.

— Йди, кицю, а я ще подрімаю!

Вони вже рік жили «під одним дахом», чи то пак, як зараз по-модному кажуть, «жили разом». Люба вчилась у медичній академії і бачила близьке світле майбутнє, працюючи медсестрою. І так обожнювала вечірки! Як у народі мовлять, куди вітер подує, — туди й вона! Звісно ж, при кожній нагоді тягнула бойфренда за собою. Отак і жили. На його чесно зароблені гроші, бо ж працював фінансистом, то й бідувати не доводилося. Щодня Люба пропадала на парах, адже пропускати заняття в академії не видавалося вірогідним, іноді щось готувала, часом вони замовляли їжу з ресторану. Єдиним беззаперечним моментом, обов’язковим для дівчини, було прибирання помешкання: їхня однокімнатна квартира завжди була чистенькою.