Аномальна зона
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-2961-39-3
- Жанр: Исторические любовные романы
Электронная книга - «Аномальна зона». Краткое содержание книги:
Вiдхиливши рукою дверi, пройшов усередину, де вже давно не тхнуло нiчим, крiм стiйкого щурячого запаху. Три кiмнати, коридор, навiть невеличка кухня. Вiрнiше, те, що лишилось вiд цього людського житла. Зрозумiти, хто тут колись жив i чим люди були багатi, було неможливо. Порожньо, волого, огидно.
Вийшовши на повiтря, Бражник коротко перевiв подих, перейшов на протилежний бiк вулицi i таким самим способом обстежив першу хату з лiвого боку.
Бражник не знав, що шукав. Але, наткнувшись через пiвтори години на одну, не досить звичну для цього мертвого царства деталь, вiдчув — знайшов те, що йому в розвiдцi допоможе.
Далi вiн уже дiяв i рухався впевненiше.
Спецiалiста, який мiг дати вичерпну iнформацiю про паралельнi свiти, Кiрi Березовськiй пiдказали в редакцiї «Неймовiрних фактiв».
Подзвонивши зранку по єдиному номеру, вказаному у вихiдних даних газети, слiдча поспiлкувалася з такою собi Катериною Гугою, котра назвалася офiс-менеджером, поспiвчувала нещасному Шамраєвi, який постраждав невiдомо за що i невiдомо вiд кого, з дивною радiстю повiдомила, що жодного начальства зараз у редакцiї немає, але вона сама охоче допоможе прокуратурi чим зумiє. Зумiла — досить швидко збагнула, чого треба Кiрi Антонiвнi, i оперативно вiдшукала данi одного з постiйних експертiв газети, такого собi Ростислава Торбаса.
— Тiльки мобiльного в нього немає, а домашнiй телефон вiн бере рiдко, — знову з дивною радiстю доповiла Катя Гуга.
— Чому?
— Чому не бере трубку чи чому нема мобiльника? — уточнила Катя.
— I те, й iнше. Ви ж з ним якось виходите на зв’язок?
— Торбас не довiряє телефонам. Каже, що мобiльна трубка — провiдник негативної енергiї. Адже зв’язок супутниковий. Супутник розташований ближче до космосу. А у позитивностi енергiї космосу його особисто ще нiхто не переконав.
Катя Гуга на тому боцi дроту говорила дуже спокiйно, наче подiбнi заяви були в порядку речей. Хоча, згадавши, куди саме вона звернулась по допомогу, Березовська погодилася: там або самi на подiбну хвилю настроєнi, або, у що хотiлося вiрити бiльше, звикли вже до всього i сприймають людськi дивацтва як належне.
— Гаразд, а звичайний телефон, стацiонарний?
— Його вiн просто не бере. Не любить дзвiнкiв вiд цiкавих незнайомцiв.
— Добре, та все ж таки, яким способом ваша редакцiя пiдтримує з цим Торбасом контакти?
— Дуже просто. У нього вдома автовiдповiдач. I є кiлька номерiв, якi вiн напам’ять знає i якi вважає для себе безпечними й потрiбними. Мама, колишня дружина, ще хтось, я точно не знаю. Ну, i наша редакцiя. Коли треба набрати номер Торбаса, всi роблять це з приймальнi. Тобто, з того телефону, по якому ми ось зараз з вами говоримо.
— Не їхати ж менi до вас у офiс… Слухайте, Катю, ви не могли б зробити менi… — Кiра запнулася, виправилась, — слiдству… Не могли б ви зробити слiдству послугу?
— Подзвонити йому вiд себе i попередити, аби чекав на вас? — легко здогадалася Катя Гуга. — Без проблем, тiльки в прокуратуру Торбас не приїде. А домашню адресу давати заборонив без попереднього з ним узгодження.
— То подзвонiть, будь ласка, i попросiть дозволу дати його адресу, — Кiра починала втрачати терпець. — Я, звичайно, можу сама дати доручення зiбрати на цього вашого зашифрованого дослiдника установочнi данi, домашня адреса знайдеться. По нього приїдуть, ввiчливо запросять до мене в кабiнет, а якщо вiн спробує сховатися кудись у свiй паралельний свiт, його звiдти витягнуть i допровадять у прокуратуру. Це я, Катю, не вам говорю. Йому перекажiть, коли будете дзвонити.
— Вiн не боїться, — дзвiнко вiдрапортувала на тому боцi дроту офiс-менеджер. — Бо вiн не пiд цим прiзвищем там прописаний. Його без його на те доброї волi нiхто не знайде.
— Скажiть, а вiн узагалi здоровий? Вiн що, по пiдроблених документах живе?
— Документи у нього справжнi, — заспокоїла Катя Гуга. — Тiльки яке його справжнє прiзвище — мало хто знає, в тому числi у нас в редакцiї. Торбас — це псевдонiм, пiд яким вiн пише нам час вiд часу статтi на якiсь спецiальнi теми. Свого справжнього прiзвища вiн трiшки соромиться.
— Воно непристойне?
— Воно єврейське. Вiн переконаний: людинi з яскравим єврейським прiзвищем не довiрятимуть зовсiм. Або довiрятимуть менше. Що б вiн не говорив, вiдповiдь буде одна: все це єврейськi штучки.
— Ви серйозно, Катю? — навiть зараз, дзвонячи зi свого кабiнету на цiлком реальний стацiонарний телефон, Березовська починала вiдчувати, що спiлкується з дивними мешканцями незбагненного їй паралельного свiту. — Ви серйозно так думаєте?
— Я — нi. А ось вiн дiйсно так думає.
— Слухайте, а Торбас хiба не єврейське прiзвище?
— Не таке вiдверте. Вiн вважає, що Торбас — прiзвище аристократичне. Пiд таким прiзвищем можна виступати, коли вiдстоюєш iснування паралельного свiту.
— Гаразд, — зiтхнула Кiра. — Менi вiд цього всього вже погано. Торбас вiн чи Шолом-Алейхем — не має значення. Подзвонiть йому, будь-ласка, i скажiть: з ним хоче зустрiтися слiдчий мiської прокуратури. Якщо вiн такий зашифрований, заспокойте його — особисто пану Торбасу нiчого не загрожує. Просто слiдчому прокуратури потрiбна його консультацiя.
— А ви слiдчий з особливо важливих справ? — для чогось уточнила Катя Гуга.
— Так, — збрехала Березовська. — У нас iнших i не буває.
— Його може не бути саме зараз удома, — попередила офiс-менеджер.
— Тодi ви дасте його адресу без дозволу. Нашi працiвники засядуть бiля його будинку в засiдку. Якщо не дасте, я розцiню це як вiдмову допомагати слiдству. Зi слiдчими з особливо важливих справ такi номери, Катю, не проходять, — Кiра вирiшила про всяк випадок згустити фарби.
Замовчали. Очевидно, дiвчина обдумувала останню фразу спiвбесiдницi.
— Ви можете подзвонити сюди хвилин за десять? — запитала вона нарештi.
— Нi, Катерино. Це ви подзвоните сюди i скажете менi, що застали Ростислава Торбаса чи хто вiн там за паспортом удома. I вiн готовий придiлити менi стiльки свого дорогоцiнного часу, скiльки менi буде потрiбно. Зрозумiло? Зафiксуйте собi мiй номер, будь ласка…
За десять хвилин Катя Гуга акуратно подзвонила i доповiла: Ростислав Михайлович удома, вiн дозволив дати свою адресу i готовий вислухати слiдчого з особливо важливих справ. I додала: Торбас любить, коли його називають професором.
— Ви справдi професор?
— А що таке «справдi»? Знаєте, це така непевна категорiя… Не кожен, хто написав докторську дисертацiю — вчений. Так, вiн — старанний виконавець, послiдовний, грамотний. Але чи гарантує факт отримання вченого ступеня вiдповiдний статус людини? Чи кожен генерал у вiйську вiдповiдає своїм погонам?
Ростислав Торбас виявився брязклим чоловiком непевного вiку, блiдим, старанно, аж до порiзiв поголеним, i вдягненим невiдомо з якої нагоди в костюм та краватку.
Зовнiшнi дверi його однокiмнатної квартири виявилися дерев’яними. Внутрiшнi — залiзними, причому — не оббитими дерматином. Не стримавшись i придивившись, Кiра побачила, що обшивку з цих дверей старанно здерли, а їхню поверхню нiби прогартував паяльною лампою художник-авангардист.
— Подобається? — поцiкавився професор Торбас.
— Нi, — чесно призналася Кiра.
— Значить, ефект є, — гордо заявив вiн. — Вам не сподобався зовнiшнiй вигляд моїх дверей. Це перша ваша реакцiя, i вона — негативна. Отже ви, як i бiльшiсть людей, не здатнi контролювати свої негативнi емоцiї. Тодi як позитивнi старанно приховуєте, нiби в позитивi є щось безсоромне. Але, — професор Торбас пiднiс догори вказiвнi пальцi вiдразу на обох руках, — я не вiдчув на собi дiю вашого негативу. Вiн весь розбився об мої захиснi дверi. Накопичити наступну порцiю негативних емоцiй ви поки що не встигли. Значить, я у вiдноснiй безпецi.
Хворий, вирiшила про себе Березовська, точно хворий.
— А коли ви буваєте в цiлковитiй безпецi, можна спитати?
— Спитати можна, — кивнув Торбас. — Вiдповiдi не дочекаєтеся. Бо нiхто з мешканцiв планети Земля не може почувати себе в повнiй безпецi.