Карнавал у Марокко

— Ви знову своєї? — нахмурився Ота і, схопивши її за косу, смикнув так, що дівчина аж скрикнула від болю…

І тут він зрозумів, що вона не брехала, що й справді ніколи не була на «Менарі», ніколи не намагалася йому сподобатися, бо в тієї з пароплава були не коси, а коротко підстрижене волосся.

Проте вони були такі схожі, що він ладен був побитися об заклад…

— Хай йому чорт! — вилаявся Ота. — Не гнівайтесь, але…

— Нічого, нічого, — відказала дівчина спокійно. — Який ваш номер?

— Ви тут покоївка?

Вона кивнула головою.

— Провести вас?

— Не треба, — відповів він. — Я знайду сам.

Але дівчина все-таки пішла за ним.

— Мене звуть Віветта, — сказала вона, коли він одмикав двері.

Ота обернувся. Дівчина всміхалася точнісінько так, як та, на пароплаві. «Всі вони однакові. Я плутав арабів, а тепер плутаю й арабок, Хто в цьому винен? Вони чи я?» — подумав він і буркнув:

— А мене Ота. — Зрештою, яке це має значення, що це не та дівчина; тепер він знав її краще, ніж ту, з пароплава.

Ота зайшов у кімнату, і дівчина просунула за ним у двері голову:

— Коли вам буде щось треба, гукайте. Дзвінок тут не працює.

— Я так і думав. — Він почав роззиратися. Це була вузька келія з ліжком і відчиненого шафою.

— Що саме ви думали?

Ота обернувся. Дівчина все ще стояла.

— Нічого, Віветто. До побачення.

Він зачинив двері, крутнув у замку ключ і визирнув з вікна. Побачив повінь пласких дахів і терас, розташованих подекуди вище, подекуди нижче, наче дивні сходи, які нікуди не ведуть. З кухні йшов такий густий сморід, що, здавалося, його можна було помацати рукою. Ота зачинив вікно, сів на ліжку й подивився на відчинену шафу. Вона була порожня й лишиться порожня…

Він устав і спробував її зачинити. У нього нічого не вийшло, бо замок був зіпсований. Притримуючи стулку рукою, Ота озирнувся, щоб узяти клаптик паперу і затиснути ним дверці. Паперу ніде не було. Ота відступив, і шафа знову відчинилася, видавши звук, схожий на зітхання.

— Дай мені спокій, — сказав він уголос і ліг на ліжко. Проте дивився не на стелю, а на відчинену шафу. «Ти просиш валізи, одежі, негіднице! Але одежі я не маю, валізи не маю й паспорта теж не маю… Нащо я його, дурень, вкинув у митниці до валізи! Чому не поклав у кишеню? Мабуть, за звичкою. В Епінаку він весь час лежав у валізі, чого б я з ним носився… Що ж усе-таки мені тепер робити? Я в Страсбурзі й не в Страсбурзі. Зрештою, це не так важливо… Головне, що буде далі».

В номері було душно, мабуть, від розпеченого даху. Ота встав і знову відчинив вікно. Сморід із кухні вдарив йому в ніс. На блідо-голубому небі не було ні хмаринки, і над дахами й терасами тремтіло прозоре марево. На одній терасі лежала гола дитина, а більше ніде ні душі.

Нічого. Тільки спека.

Ота скинув сорочку й пішов до умивальника, щоб освіжитись. Коли він одкрутив кран, вода бризнула на всі боки. Гарна робота. Нічого не скажеш! Він поволі вмився й тільки після того згадав, що в нього немає рушника. Нема мила, приладдя для гоління і навіть зубної щітки! «Що ж, мило й рушник, можливо, принесе Віветта, а про приладдя для гоління нічого й мріяти; а втім, буде непогано, якщо я запущу бороду. Тоді мене цей чортів поліцейський не впізнає, навіть коли я гратиму з ним у шахи. А от зубна щітка… Та я її не купуватиму, якось обійдуся! Скільки в мене, власне, зосталося грошей?»