Чоловіки під охороною
- Автор: Мерль Робер
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", 1989, №6-8
- Переводчик: Григорій Філіпчук
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Чоловіки під охороною». Краткое содержание книги:
У романі «Чоловіки під охороною» (1974) Р. Мерль розглядає складні психологічні взаємини між людьми в екстремальних умовах, породжених фантазією письменника, але цілком можливих у капіталістичному суспільстві. Роман «Чоловіки під охороною» належить до одного з найпопулярніших у наш час підвидів наукової фантастики — до соціальної антиутопії, що розглядає можливі й неможливі моделі суспільства майбутнього, цього разу суспільства, керованого «фемінократією».
Все це тривало не більше, ніж півсекунди. Коли Пуссі розплющила очі, то вже нічого не побачила. Місіс Берроу знову стала зовсім іншою; вона перетворилася на камінь, а Пуссі — на бетон, бо нічого мені не сказала й не подякувала. Вона навіть не подивилася в мій бік, коли я, натерши й перев’язавши їй щиколотку та побажавши якнайшвидше одужати, рушив з медпункту. Щоправда, Пуссі, мабуть, не забувала, що впала саме через мене.
Коли я спускаюся сходами замку, згадуючи усмішку місіс Берроу, в мене, як у християнина з «Подорожі пілігрима»[14], з’являється бажання «зробити три невеличкі стрибки, щоб виразити так свою радість».
Досі мої взаємини з дружинами блувіллських колег були нормальні. І все ж таки я відчував, яке низьке з суспільного погляду моє становище, хоч з погляду професійного воно досить високе. Сьогодні я вибрався зі свого гетто. О, звичайно, це нічого не змінить, це тільки сплеск радості. Я не маю ні найменшого наміру — та й ніяких шансів — перекидати місточок до місіс Берроу. Але її потайний погляд лишиться для мене неоцінним скарбом, я пам’ятатиму його й дорожитиму ним. У цьому погляді я знову знайшов те порозуміння між чоловіком і жінкою, яке колись було в моєму житті щоденним щастям.
Тепер я краще розумію ситуацію в Блувіллі. Щодо ЧО, то тут помітна певна «лінія». Її тиранічно нав’язав хтось із-за меж ранчо, тому вона й не зовсім утвердилась. Тож не слід гадати, що всі тутешні жінки нас ненавидять.
Мої веселощі тривають недовго. Через кілька хвилин переді мною серйозну проблему ставить Дейв.
Коли я повертаюся на годину пізніше до свого барака, там ніде, навіть у Дейвовій кімнаті, не світиться. Я натискаю на вимикач і не знаходжу на синовому робочому столику записки, яку Дейв звичайно залишає, повідомляючи, куди пішов. Я хвилююся, хоч і знаю, що це безглуздо. З оточеного колючим дротом табору, єдиний вихід звідки охороняють вартові на вишці, втекти неможливо. Телефоную до замкового басейну. Мені відповідають, що Дейв пішов звідти ще годину тому. Додзвонитися до інших бараків ЧО я не можу й вирішую бігти від дверей до дверей і шукати Дейва.
Нарешті я знаходжу його на кухні Муч: самої господині вдома немає. Щойно я бачив її у Пірсів. Дейв сидить на червоному пластмасовому стільці й читає; коли я заходжу до кухні, він навіть не підводить очей.
— Що ти тут робиш? — питаю я. — Я тебе скрізь шукаю.
Дейв і не зирне на мене. Його довгасте обличчя схилилося над книжкою, а очі з густими й вигнутими чорними віями, що відкидають на щоки тінь, потупилися.
— Я тут, — холодно відповідає Дейв.
— Ти ж бо в помешканні Муч, а самої її тут немає.
— То й що? Муч начхати на це. Мені теж.
Не люблю я цей тон. Це говорить не Дейв, а хтось інший, кого посадили на його місце. Я сідаю перед сином.
— Мабуть, тобі здалося, що я забарився. Одна з охоронниць упала з коня, вивихнула лікоть, і я повинен був їй допомогти, бо лікаря Рільке немає.
Дейв і оком не моргне. Досі він на мене не дивився. А тепер і не слухає.
— Дейве, ти мене чуєш?
— Чую, — відповідає хлопець з холодною зухвалістю, старанно перегортаючи в книжці сторінку.
Я одразу бачу, що він не прочитав у ній жодного рядка.
— Я пояснюю тобі, що спізнився не з власної вини.
— Я розумію, — каже він тим самим тоном.
Я вирішую пояснити ще дещо.
— Не можна було зволікати. Вивихнутий лікоть треба негайно вправити. Після прогулянки я з Джесперсеном подався просто до медпункту.
— Знаю, — каже син. — Стайн заходив до басейну і сказав мені.
— Що ж, коли ти все знаєш, то перестань на мене дутися.
— ’А я не дуюсь, — відповідає Дейв із холодною гідністю.
— Та ні, дуєшся. Навіть не дивишся на мене. Гадаєш, мені дуже цікаво говорити, наче до стіни.
— А я і є стіна, — відказує Дейв, не підводячи очей.
Він агресивно наголошує на отому «є» і різко перегортає пальцем ще одну сторінку. Ми обидва мовчимо. Я не знаю, що діяти. Дейв уже не раз виявляв до мене певну ворожість, але ніколи не робив цього так відверто й так довго. Можна подумати, що з наближенням статевої зрілості в нього зростає роздратування. Та найгірше те, що я насилу зберігаю самовладання. До горла мені підкочується клубок, а з думок не йдуть складні й банальні проблеми виховання: може, я не досить чуйний батько? 4и не повинен я постати перед Дейвом у владнішому, а отже, й безпечнішому «образі батька»? Не знаю. До цих категоричних настанов я ставлюся недовірливо.
14
Роман англійського письменника Джона Баньяна (1628–1688).