Філософія як історія філософії: Підручник

В такому ж плані діяв і перший енциклопедист середньовіччя Ісідор Севільський (570—636), автор праці «Етимології». Він конструює римоментальну «модель світу» словесним способом, надаючи слову перевагу перед реальністю (адже, мовляв, Бог творив світ словом). Це був час, наголошує В. І. Уколова, коли «панували філософсько-риторичні методи духовного освоєння світу, коли спогляданню... віддавалася беззастережна перевага перед практикою, коли людина відкривала світ через слово і в слові, іноді приймаючи слово за світ. Пізнати означало відшукати притаманні речам найменування... Дати ім’я означало оволодіти сутністю речі або явища, ніби зупинити їх у нескінченному часовому русі»[21]. Провідне місце у творчості Ісідора (а вона була, ще раз наголошуємо, латиномовною) посідає етимологічний підхід (пошук «вихідних початків слів»), звідки й назва книги — і) «Етимології».

Теократичні інтенції римської церкви, претензії не тільки на духовну владу, а й на керівництво у світських справах відверто виявляються вже за понтифікату папи Григорія Великого (VI— VII ст.). Якщо в попередній період здійснювалася активна латинізація не тільки змісту, а й мовної форми середньовічної культури (нав’язування західноєвропейському суспільству етнічно чужої і тому штучної мови культурного спілкування), то тепер під тиском життєвої практики все частіше простежується своєрідне нехтування граматичною правильністю і красотами латинського мовлення. Починаються процеси певного роду деформації латини (поява, як тоді висловлювались, «варварської» латини, або, як би ми сказали сьогодні, «суржику» — неодмінного супутника користування якоюсь мовою як мовою міжнаціонального спілкування). Згадаймо принагідно гегелівське зауваження з приводу латинської мови тогочасних філософських текстів: «Вже давно відомо, що коли пишеш латиною, то маєш право бути однолінійним (пласким); те, що дозволяють собі сказати латиною, є незручним для німецького мовлення»[22].