Останній із небесних піратів

А тоді він і сам незчувся, як задивився в непроглядну глибінь золотого лісу. Теплий легіт ворушив віти, і дерева, ронячи з гілля дивацький атраментовий пил, скрипіли, ба просто стогнали: тяжко-важко було їм нести тягар літ. Повітря невтомно крутилося і зітхало. І щось літало — чи хтось літав? — поміж тінявих стовбурищ.

Несподівано з мороку виступила дивна примарна постать. Мов зачарований, Рук із жахом зорив, як та мана наближається до дороги. На зубощирові-скрадайлу їхав привид, закутий у стародавній обладунок Лицаря-Академіка. От ніби раптом ожила котрась ілюстрація з бібліотечного сувою. На іржавому панцері не бракувало жодного приладу, гвинта чи важеля, жодної рурки; навіть у мреві Рук міг цілком виразно те все розгледіти. Він простяг руку і поплескав Стоба по плечу.

— Ти бачиш? — запитав Рук.

Але Стоб не озивався, а й далі мовчки верстав свій путь. Рук підбіг до нього.

— Лицар-Академік! Там, у лісі! Наближається до нас!

— Стули губу і йди не зупиняючись! — гарикнув Стоб. — А то сорокуха-охоронниця відріже тебе від линви. Ти ж чув їхні погрози.

— Він правду каже, Руку! — гукнула назад Маґда. Голос її захрип від плачу. — Це все незабаром скінчиться, якщо ми просто йтимемо, не зупиняючись, і не з’їдемо з глузду.

Рук озирнувся — Лицар-Академік щез. Але йому вчувалися притамовані зітхання та глузливі пошепти, а ще, хоч би куди глянув, краєм ока він схоплював якийсь рух. Та, коли намагався зосередити на ньому погляд, той рух припинявся, і він не бачив нич.

«Невже щось і справді є в Присмерковому лісі?» — чудувався він. А чи населяли його самі тільки примари та привиди — духи тих, хто став жертвою знадливих чарів осяяного мерехтливим жеврінням лісу?

І тут щось гучно торохнуло. То перевернувся один з дрібногоблінівських ручних візків, і весь його вміст — металеві каструльки та казанки — розкотився, з брязком і стуком, по вузькій дорозі. Дрібногоблінівський гурт зупинився; всі кинулися хто ставити візка на колеса, хто збирати казанки-каструльки, а їхні мотузки тим часом закручувались одна за одну. Незабаром усі вони безнадійно заплуталися і стали гиркатися.

— Повернися в цей бік, Дохлошкуре! — хрипів їхній старенький ватаг. — А ти, Коле, виплутай його. Та ні, не так!

Маґда, Стоб і Рук зупинилися за кілька кроків від того гармидеру. А ззаду вже набігали нетряки.

— Рухайтеся! Вперед! — заревіли вони.

— Таж ніяк! — пояснив їм Рук, показуючи на клубок посплутуваних гоблінів. — Зашпортаємося разом з ними.

Тим часом перевернувся ще один ручний візок.

— Хто-небудь! Зробіть що-небудь! — загорлав Стоб, перекрикуючи ґвалт невдах.

— Дуже слушна порада! — озвалась Маґда. — І що ж ти пропонуєш?

А довкола начеб-то прислухався до всього Присмерковий ліс. Рук бачив: щось там ворушиться серед тіней. І справді: знову з’явився Лицар-Академік.