Північ над Санктафраксом

Кулькапа аж пересмикнуло від огиди. Нетряк спустився драбиною вниз.

— Тримайте, — він вручив їм по дерев’яному, вщерть наповненому кухлю.

— Спасибі, — подякував Живчик, кладучи нетрякові у простягнуте лаписько монету. — А скажи-но мені…

Зненацька його увагу привернула купка спраглих нетряків, які стояли осторонь і, лаялися чорно, вимагаючи, щоб їх обслужили. Живчик ліктем торкнувся Кулькапа і кивнув головою на кухлі.

— Спробуймо виторгувати в них якість відомості!

Намагаючись нікого не штовхати (як застерігає одна приказка: «Розхлюпане пиво і пролита кров часто течуть одним річищем»), вони пробиралися крізь неспокійний натовп. Сморід від крайдорожняку посилився. Він здіймався від кухлів, витав у повітрі, сотався крізь пори навколишніх нетряків.

Один із них — здоровенний бурмило — повернувся і впер у прибульців скляні сліпаки. Його погляд прикипів до кухлів у їхніх руках.

— Та невже це все мені? — прогув, мов із бочки, його нутряний голос. — Ви дуже ласкаві! — Він ухопив кухлі, добряче пригостився і знову вилупив на них свої баньки. — Нектар для нетряків! — желіпнув він і зайшовся громовим реготом. Відкинувши геть двоє порожніх кухлів, нетряк узявся за третій. За його спиною грянув спів гурту червонопиких потвор. Від питного майданчика долинав дикий регіт.

— І чим же ти заробляєш на хліб? — поцікавився у здоровила Живчик.

— Тим самим, що й більшість тих, хто зібрався тут, — відповів нетряк. — Працюємо в доках. Завантажуємо. Розвантажуємо… — він вишкірився. — Не проміняв би ні на що у світі.

Той нетряк, що стовбичив коло здоровеги, обернувся до нього і жартома вщипнув за м’ясисту руку.

— Це тому, що в тебе з клепками сутужно, Громе, — пояснив він. І повернувся до Живчика: — Слухай, ось що я тобі скажу: я не від того, аби помінятися місцями з якимось санктафракським ученим бовдуром, який живе, купаючись у розкошах, їй-же-бо, не брешу!

— Пх-х-е! — скривився перший і сплюнув. — А як на мене, Шарпуне, то тут, із кухлем у руці та з друзями попліч, усе ж миліше, не мені це тобі пояснювати!

— Бачили? — обернувся Шарпун до Живчика з Кулькапом і покрутив грубезним пальцем біля скроні. — Придурок! У летючому місті п’ють найкраще маркове вино з келихів із гранованого шкла. Кажу те, що чув.

— Свята правда! — підтвердив Живчик. — Ми були там цими днями у справах, — додав він. Було б не дуже розумно втаємничувати нетряків у їхні справдешні стосунки із Санктафраксом. — Ви б не повірили, які там казкові багатства!

— Ну, я б напевняка повірив, — протяг Шарпун.

— І все ж ніхто там не виглядає таким щасливим, як будь-хто з вас отут, — сказав Живчик і оглянувся.

— Я ж казав! — переможно вигукнув Грім. Він осушив свій кухоль і згорнув руки на грудях.

— А якщо по правді, — вів далі Живчик, — то вони всі радше скидаються на причинуватих. Вони патякають, нібито десь у Нижньому місті можна побачити привиди. Певніше — у бон-доках… Але ж погодьтеся, це вже несусвітня маячня! — пирхнув він. — Самі знаєте, на що вони стали схожі з отими своїми високими помислами, а все через те, що змалечку живуть із головами у хмарах…

Двоє нетряків перезирнулися.

— А все ж цього разу в отих чутках може критися зерно правди.

Живчикові очі перетворилися на дві щілини:

— Чи не хочеш ти сказати…

— Я сам їх бачив! — заявив Грім.