Золотошукач
- Автор: Леклезио Жан-Мари-Гюстав
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-19-2
- Переводчик: Галина Чернієнко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Золотошукач». Краткое содержание книги:
Першим наслідком по смерті нашого батька стали ще більші злигодні, особливо для Мем. Тепер не могло бути й мови про Європу. Ми стали заручниками нашого острова, без надії на звільнення. Я почав ненавидіти це холодне дощове місто, ці дороги, забиті знедоленими, ці підводи, що безкінечно підвозили тростину до товарного потяга, і навіть те, що так доти любив — ці безкраї простори плантацій, на яких вітер здіймає хвилі. Невже одного дня я буду змушений працювати, як ґанні, вантажити снопи тростини на вози з волами, кидати їх у пащу млина, щоднини, все моє життя, без надії, без свободи? Але сталося не так, а ще гірше. Закінчилася моя стипендія у Коледжі, і я був змушений піти працювати, і це була та посада, яку мій батько займав у сірих приміщеннях W.W. West, компанії зі страхування і експорту, якою керувала могутня рука дядька Людовіка.
Тоді мені здалося, що розірвалися зв’язки, які єднали мене з Лаурою і Мем, і особливо засмучувало відчуття, що Букан і Мананава зникли для мене назавжди.
На Рампар-Стрит був зовсім інший світ. Щоранку я прибував потягом разом з іншими хлопчиками на побігеньках, китайськими й індійськими комерсантами, які приїздили у справах. З вагонів першого класу виходили статечні люди — підприємці, адвокати, одягнені у темні костюми, з ціпками і в капелюхах. До дверей W.W. West, де в напівтемряві задушливого кабінету на мене чекали реєстри і накладні, мене приносив людський потік. Там я перебував до п’ятої вечора з півгодинною перервою опівдні на обід. Мої колеги разом ходили обідати до одного китайця на Королівській вулиці, а я з міркувань ощадливости і від бажання усамітнитись вдовольнявся тим, що згризав кілька горохових тістечок перед крамницею іншого китайця, інколи дозволяючи собі розкіш — один апельсин з Мису, який ділив на чотири частини, сидячи на невисокому мурі під деревом і дивлячись, як індійські жінки повертаються з базару.
Це було животіння без подій, без несподіванок, мені часто здавалося, що все це було несправжнім, що це був сон наяву — той потяг, цифри в реєстрах, запах пороху в кабінетах, голоси службовців W.W. West, які розмовляли англійською, і ці індійські жінки, що повільно поверталися з базару з порожнім кошиком на голові безмежними вулицями, залитими сонячним світлом.
Але були кораблі. Заради них я приходив до порту, щоразу, коли міг, коли мав півгодини до відкриття контори W.W. West, або після п’ятої, коли Рампар-Стрит безлюдніла. Під час відпустки, коли молоді чоловіки попідручки зі своїми нареченими прогулювалися алеями Марсового поля, я тинявся набережними серед канатів і рибальських снастей, слухав рибалок, дивився на кораблі, які плавно коливалися на масній воді, милувався переплетінням корабельного оснащення. І вже марив від’їздом, але поки вдовольнявся тим, що читав назви кораблів на кормі. Інколи то були звичайні рибальські човни з примітивним зображенням павича, півня чи дельфіна. Потай я дивився на обличчя моряків, старих індійців, чорних, коморців у тюрбанах, що сиділи в тіні великих дерев і палили свої сиґари майже не ворушачись.
Ще сьогодні пригадую назви кораблів, які читав на кормі. Вони закарбувалися в моїй пам’яті, наче слова з пісні: Ґледіс, Есалаам, Зірка Індійського Моря, Дружба, Чарівна Троянда, Кумуда, Рупаніка, Червона Засмага, Розалі, Золотий пісок, Красуня Півдня. Для мене то були найкращі у світі слова, тому що вони говорили про море, розповідали про довгі вали хвиль у відкритому морі, про рифи, далекі архіпелаги, навіть про бурі.
Одного дня Лаура прийшла зі мною на причал. Ми довго ходили вздовж кораблів під байдужим поглядом моряків, що сиділи у затінку під деревами. Лаура першою заговорила зі мною про мою таємну мрію, запитавши: «Ти скоро відпливеш на кораблі?» Я трохи посміявся, здивований її запитанням, наче то був жарт. Але вона серйозно дивилася на мене, її гарні темні очі були сповнені смутку. «Так, так, я гадаю, що ти можеш відплисти на будь-якому з цих кораблів, аби лишень кудись майнути, як тоді з Дені на пірозі». Оскільки я не відповідав, вона раптом майже весело сказала: «Знаєш, мені б теж дуже хотілося поплисти куди-небудь на кораблі — до Індії, Китаю чи Австралії, будь-куди. Але це неможливо». — «Ти думаєш про мандрівку до Франції?» — «Зараз мені не хочеться туди їхати, — сказала Лаура. — До Індії, Китаю, але не до Франції». Вона замовкла, і ми продовжили роздивлятися кораблі, пришвартовані вздовж причалів, а я був щасливий і знав чому, я був щасливим щоразу, як бачив, коли кораблі піднімають вітрила і виходять у море.