Щиголь

— Твій батько теж пішов пити каву?

— Ні, він спить. Де моя мати? Вона поранена? Що сталося?

— Боюсь, я маю попросити, щоб ти розбудив батька, Теодоре.

— Ні! Я не можу!

— Боюсь, ідеться про дуже важливе повідомлення.

— Він не може підійти до телефону! Чому ви не можете просто сказати мені, що сталося?

— Гаразд, якщо я не можу поговорити з твоїм батьком, залишу тобі свій контактний телефон.

Голос звучав лагідно, співчутливо, але все одно він нагадав мені голос бортового комп’ютера Гела з «Космічної Одіссеї 2001».

— Будь ласка, скажи йому, щоб він сконтактував зі мною якнайскоріше. Я маю повідомити йому дуже важливу інформацію.

Після того як я поклав телефонну слухавку, я довго сидів мовчки. Згідно з годинником на каміні, який я міг бачити зі свого місця, була за чверть третя година ранку. Ніколи я не спав і не був сам-один о такій годині. Вітальня — за нормальних обставин така свіжа й відкрита, життєрадісна завдяки присутності моєї матері — тепер здавалася холодною, блідою й незатишною, схожа на дачний будинок узимку: потерта оббивка, шершавий сизалевий килим, лампові абажури з чайнатауну, надто маленькі й надто легкі стільці. Усі меблі, здавалося, витяглись і зіп’ялись навшпиньки, ніби їх також опанувало нервове очікування. Я чув, як гупає моє серце, чув клацання, скрегіт і шарудіння великого старого будинку, що спав навколо мене. Усі спали. Навіть далекі сигнали клаксонів і нечасте торохтіння вантажівок на П’ятдесят сьомій вулиці здавалося слабким і непевним, наче звуки з іншої планети.

Я знав, що незабаром небо набуде темно-синього кольору. Перше слабке й холодне сяйво квітневого дня проникне в кімнату. Вантажівки зі сміттям загуркочуть униз по вулиці; весняні пташки защебечуть у парку; будильники задзвенять у всіх спальнях міста. Звисаючи з бортів вантажівок, хлопці скидатимуть грубі стоси «Times» і «Daily News» на хідники біля газетних кіосків. Матері й батьки в усьому місті човгатимуть розкуйовджені, в нічному одязі та халатах, готуючи каву, підсмажуючи грінки та будячи своїх дітей, щоб відправити їх до школи.

А що робитиму я? Частина мене була нерухома, пригнічена розпачем, як оті щурі, що втрачають надію в лабораторних експериментах і лягають у своїх лабіринтах помирати з голоду.

Я спробував зібрати свої думки докупи. На хвилинку навіть здалося, що коли я сидітиму й чекатиму достатньо довго, то все може налагодитися якимось чином саме собою. Я був такий стомлений, що речі в помешканні мерехтіли й двоїлися перед моїми очима; настільна лампа була оточена світляним німбом; надірвана шпалера, здавалося, тремтіла.