Лабіринт духів

– І чому це він її так уподобав?

– Схоже, Маргариті Мальофре вдавалося найдовше лишатися притомною під час нестандартних залицянь губернатора, звідси й прихильність шановного достойника.

– Ось тобі і його ясновельможність!

– Хай там як, а через цей зв’язок справу було відкрито знову і, зважаючи на делікатність питання, передано до моїх рук. Алісія саме починала працювати на мене, і я доручив розслідування їй.

– А чи не була ця справа занадто брудною для юної дівчини?

– Алісія – дівчина незвичайна, і її вкрай нелегко чимось вразити чи збентежити.

– І яким чином вона розв’язала цю справу?

– Розв’язала вона її доволі швидко. Кілька ночей Алісія провела, стежачи за основними публічними домами Равалю. Вона виявила, що зазвичай під час поліційних облав клієнти втікають крізь таємні двері і що декотрі працівниці чи працівники борделю роблять те саме. Алісія вирішила простежити за ними. Вони ховалися від поліції по під’їздах, у кав’ярнях чи навіть у каналізації. Більшість ловили й саджали до в’язниці на ніч, іноді довше, але це неважливо. Однак декому все ж таки вдавалося перехитрувати поліцію, і це завжди ставалося на одному й тому самому місці: перехресті вулиць Хоакіна Кости й Пю-де-ла-Крю.

– І що там було?

– На перший погляд нічого надзвичайного. Кілька амбарів. Продовольчий базарчик. Гараж. І ткацька майстерня, господар якої, такий собі Руфат, як виявилося, уже мав проблеми з поліцією через свою надмірну схильність до застосування тілесних покарань до своїх працівниць, одна з яких через це навіть позбулася ока. До того всього цей Руфат виявився завсіднім клієнтом того закладу, у якому до свого зникнення трудилася Маргарита Мальофре.

– А дівчинка швидко працює!

– Отож перше, що вона зробила, – це відкинула Руфата, який, хоч і був покидьком, але до справи не мав жодного стосунку, окрім хіба що того, що за збігом обставин часто відвідував бордель за кілька вулиць від своєї роботи.

– І що далі? Усе спочатку?

– Алісія завжди каже, що речі не підкорюються зовнішній, видимій, логіці, а лише внутрішній.

– І яка логіка, згідно з її думкою, мала бути в такій справі?

– Та, яку Алісія називає логікою імітації.

– Ти мене геть заплутав, Леандро.

– Якщо коротко: Алісія вважає, що все те, що відбувається в суспільстві, у публічному житті, – це інсценування, імітація того, що ми прагнемо видати за реальність, але що реальністю не є.

– Відгонить якимось марксизмом.

– Не турбуйся, Алісія – найбільший скептик з усіх, кого я знаю. На її думку, усі без винятку ідеології і вірування – це хвороби мозку. Імітація.

– Ще гірше. Чому ти всміхаєшся, Леандро? Не бачу тут нічого смішного. Ця панянка подобається мені дедалі менше. Вона вродлива принаймні?

– У мене не модельне агентство.

– Не сердься, Леандро, ти ж знаєш, що я жартую. Як уся та історія скінчилася?

– Викресливши Руфата зі списку підозрюваних, Алісія почала, як вона каже, знімати шари лушпиння з цибулі.