Iсторичнi есе. Том 2

Принципи Кирило-Мефодіївського братства визначили ідеологічне спрямування українського національного руху другої половини XIX - початку XX ст. Від 1860-х років до 1905 р. організаційний рух спирався на мережу “громад” - напівконспіративних гуртків ліберально-народницької інтелігенції. Керівником руху громад був Володимир Антонович (1834-1908), видатний історик, засновник київської історичної школи. Починаючи з 1860-х років, народництво поширилося на Галичину, де його прихильників називали народовцями.

Видатним українським політичним мислителем другої половини XIX ст. був Михайло Драгоманов (1841-1895). Від кириломефодіївців він різнився послідовно позитивістським і секулярним філософським світоглядом. Драгоманов, що зазнав великого впливу Прудона, був соціалістом немарксистського напряму, близьким до західного еволюційного соціалізму. Він опрацював грунтовні пропозиції щодо конституційної реорганізації Росії на засадах федералізму з твердими гарантіями особистих громадянських прав та самоврядування для регіонів і національностей. Драгоманов сподівався забезпечити національні інтереси України шляхом федералізації двох держав - Росії й Австро-Угорщини.

Перші українські політичні партії виникли в Галичині у 1890-х роках. Основними були націонал-демократи і радикали. Перша партія являла собою широку коаліцію, платформа якої містила гасла демократичного націоналізму та соціальних реформ. Друга, заснована під безпосереднім впливом Драгоманова, була партією аграрних соціалістів і войовничих антиклерикалів. Визначним представником демократичної думки в Галичині був Іван Франко (1856-1916). Людина енциклопедичних знань, Франко прославився як поет, прозаїк, історик, літературознавець, критик, блискучий публіцист. Один із засновників радикальної партії, від поступово відійшов від федералістської концепції свого вчителя Драгоманова і став одним із перших речників ідеї повністю незалежної української демократичної держави.