Амадока
- Автор: Андрухович София Юрьевна
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-629-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Амадока». Краткое содержание книги:
Амадока — найбільше в Европі озеро, розташоване на території сучасної України, вперше згадане Геродотом і впродовж кількох століть відтворюване на мапах середньовічними картографами, аж до свого раптового і цілковитого зникнення. Яким чином безслідно випаровуються великі озера, як зникають цілі світи, цілі культури — і що залишається натомість? Чи може існувати зв’язок між єврейською Катастрофою Східної Европи і знищенням української інтеліґенції в часи сталінських репресій? Чи може забуття однієї людини сягати на кілька поколінь під землю? Чи пов’язують нас знаки і шрами понівеченої пам’яти? Чи здатні любов і терпіння дати змогу торкнутися свідомости іншої людини?
Стало очевидно, що Петров не загинув — він був живим і знову працював у Радянському Союзі. Зчинився новий скандал. Не залишилося сумнівів, що науковець світового рівня, професор, інтелектуал, шанована людина, яка викликала довіру в більшості української еміґрації, — радянський аґент.
Дехто намагався його захистити: але ж ми не знаємо, яким чином він знову туди потрапив. Можливо, це було викрадення? У ті часи радянські спецслужби масово виловлювали втікачів до Західного сектора. Люди зникали безслідно. Розчинялись у повітрі. Їхні сліди в Союзі губилися.
Ті ж, які виявлялися працівниками НКВД, розвідниками, що виконували завдання, сексотами, повернувшись до СРСР, за традицією писали відкриті листи еміґрантам. У цих листах вони каялися, що покинули на деякий час Країну Рад, розповідали про усвідомлення своїх помилок, прийняте рішення про повернення і закликали до цього всіх інших: схаменутись, вибрати правильний шлях, відповісти на широкі обійми Матері-Батьківщини.
Петров жодного листа не написав. Про його повернення до Союзу взагалі жодним чином не було заявлено. Радянська преса мовчала. Якби не уважність археолога Міллера, Петрова й далі вважали би безслідно зниклим.
Перших півтора року після повернення до Радянського Союзу Петров провів на Луб’янці, у внутрішній в’язниці НКВД. Його камера мала сім кроків завдовжки і три завширшки. Заґратовані вікна були густо зафарбовані сіро-білим. У задушливому приміщенні постійно панував півморок. На допити його водили довгими коридорами і широкими сходами. Він намагався запам’ятовувати й вираховувати поверхи, але щоразу збивався, бо складалося враження, що вони піднімаються, щоб опуститися, щоб знову піднятись на два поверхи догори, закільцюватися й опуститись туди, звідки прийшли. Під час цих походів Петров звернув увагу на те, що нумерація камер довільна і зумисне невпорядкована. Після цього він покинув спроби вирахувати внутрішню структуру в’язниці.
Вісім місяців із загального терміну ув’язнення Петров у тяжкому стані перебував у в’язниці. У нього — в останні роки особливо схильного до шлункових проблем — перестав вироблятися шлунковий сік, а тому організм не перетравлював їжу. Отже, він не міг їсти взагалі.
Шлунок пекло і різало гострим болем. Не минала нудота. Варто було з’їсти чи випити щось незначне — трохи води, ложку вівсяної каші, скибку сушеного яблука — як відкривалися безпросвітні сесії блювання. Спочатку Петрова занурило в гарячку, він лежав напівнепритомний (що він розповів їм у мареннях?), потім — температура, навпаки, понизилася. Додалися млявість, апатія, безсилля. Слідчий сидів біля його лікарняного ліжка, вкотре повторюючи ті самі запитання. Часом Петров навіть рота не міг роззявити. Все це здавалось йому нудним, таким нескінченно нудним.
Може, вони не вважали його більше ні потрібним, ні небезпечним. І навіть з огляду на це дивно, що відпустили. Може, вони були впевнені, що він неминуче помре від своєї хвороби: навіть в’язничні лікарі ніяк не змогли на неї вплинути. Трохи зняли загострення — ось і все. Але воно неодмінно повернеться, звітували начальству. Процеси незворотні. Рак шлунка або смерть від голоду. Його організм і так перебуває у критичному стані дефіциту майже всіх необхідних елементів. Він буде довго мучитись і врешті помре.
Але він помер не так швидко і не від цього. Він суворо дотримувався дієти, він майже нічого не їв, крім сухарів і кефіру, і за деякий час випадково відкрив коров’ячий шлунковий сік, що продавався в аптеках. Скляні пляшки зі шлунковим соком — один із лейтмотивів листів до Софії: «шлунково-тваринний стан», «безглузді пляшечки! безсенсовні кислі соки, що окислюють радість буття!»
Він повідомляв їй, що успішно закупив запас шлункового соку. Перед кожним своїм приїздом просив її підготувати для нього шлунковий сік. І про всяк випадок віз його з собою з Москви. А потім — брав до Москви з Києва. В Радянському Союзі ніколи не було відомо, чого не виявиться в продажу. Тому коли вже щось продавали, цим слід було запасатися.
Повертатися до Києва йому заборонили. Помешкання сказали шукати собі самому. Без прописки жити в Москві було заборонено, а прописку давали тільки до власних помешкань. Натомість дозволили працювати в Інституті історії матеріяльної культури в Москві. І дали чин офіцера.