Щит і меч
- Автор: Кожевников Вадим
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: В. Білова
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Щит і меч». Краткое содержание книги:
Перші твори Вадима Кожевникова почали друкуватися в 1928 році.
В 1939 році вийшла збірка його оповідань «Нічна розмова», а згодом повісті «Степовий похід» (1940) та «Грізна зброя» (1941).
На початку Великої Вітчизняної війни Вадим Кожевников працював у фронтовій газеті, а з 1949 року він військовий кореспондент «Правды». Герої його післявоєнних збірок «Міра твердості» та «Дорогами війни» — це ті, хто виборював перемогу у грізну годину війни, хто грудьми став на захист рідної Вітчизни.
Роман Вадима Кожевникова «Щит і меч» присвячений подвигу радянських розвідників в тилу ворога.
Нарешті Зубов з'явився, але спершу він щось сказав своїм супровідникам, і ті, очевидно, виконуючи його наказ, поспішно виїхали машиною. Потім Зубов покликав старшину військовополонених, спитав:
— Ваші люди другу добу працюють не ївши. Наказати охороні відвести їх у табір?
— Ні, — сказав старшина, — як можна? Там, під землею, люди ж також мучаються. Навіщо ж кидати?
Зубов замислився, потім, пожвавішавши, порадив:
— Пробийте прохід он там, де теліпається вивіска кондитерської.
— Ми вже не маємо на це сили, — сказав старший. — Може, згодом, охочі… — Попросив: — Накажіть охороні, щоб не заважала.
Зубов кивнув і дав розпорядження охоронникові. І аж тоді підійшов до Вайса і, дивлячись йому у вічі, заявив:
— Ну це так здорово, що ти живий, я навіть висловити тобі не можу!
Машина повернулася за Зубовим, Зубов відчинив перед Вайсом дверцята.
— Потім поговоримо.
Всю дорогу вони мовчали, тільки зрідка дозволяли собі заглядати один одному в вічі.
Над районом, з якого вони щойно виїхали, з новою силою почався наліт.
Сонячний схід забарвив поверхню озера Вензее ніжними рожевими тонами. Біля пристаней стояли крихітні яхти і спортивні човни червоного дерева. Вайсові здалося, що перед ним міраж.
Машина спустилася з набережної і зупинилася біля купальні. Зубов по-хазяйському зійшов на містки, штовхнув ногою двері в купальню. Сказав похмуро:
— Давай скупаємось, — і став роздягатись.
Вайс, оглядаючи міцну, мускулисту постать Зубова, сказав:
— Однак ти здоровий, старий!
— Був, — відказав Зубов. — А тепер не та механіка. — Погладив опуклі, мов крокетні кулі, біцепси, пожалівся: — Нерви. — Розбігся і, високо підскочивши на трампліні, стрибнув у воду і шалено поплив саженками.
Вайс насилу догнав його, спитав сердито:
— Ти чого це, здурів?
— А що таке? — злякався Зубов.
— Хіба ж можна саженками?
— Ну пробач, захопився, — признався Зубов. Гидливо спльовуючи воду, заявив: — Купається тут усяка багата сволота, навіть воду одеколоном засмерділи.
— Це бузок, — пояснив Вайс, підвів голову, вдихнув аромат. — То ж квіти пахнуть.
— А навіщо пахнуть? — сердито сказав Зубов. — Знайшли час пахнути!
— Ну, брат, це вже їй даремно, — квіти не винні ні в чому.
— Хіба що квіти, — неохоче погодився Зубов. Глибоко пірнув, довго не з'являвся на поверхні. Виплив, видихнув, заявив захоплено: — А на глибині джерела аж печуть, такі студені, і пітьма там, як у шахті. — Поплив до берега брасом, повернув голову, спитав єхидно: — Бачив, як стильно маскуюсь? Не гірше за тебе, професоре!
Вони зійшли на плавучий наспіл купальні, лягли на теплі, вже нагріті сонцем дошки. Вайс помітив новий рубець від рани на тілі Зубова, затягнутий ще зовсім тонкою, зморщеною, як плівка на молоці, шкірою.
— Це де ж тебе?
Зубов нехотя озирнувся:
— Ти якими цікавишся?
— Найновішими, звичайно.
— Ну гаразд, — хотів ухилитися од відповіді Зубов, — адже я живий…
— А все-таки?.
Зубов помовчав, захопив у жменю води, попив з неї, потім сказав хрипко:
— Я ж у Варшаві в гетто з моїми хлопцями попав, але тільки після повстання, коли їхніх бойовиків майже всіх уже перебили. Ну, організував оборону. Потім, поранений, повз кудись і напоровся раптом на Водицю з Пташеком: вилізли з каналізаційного люка. Вони, виявляється, втікачам грати пропилювали, де вихід з тунелю на Віслу. Дехто врятувався — ті, хто не потонув. Ну, тут я, звичайно, і скис. Як вони мене звідти виволокли, я не знаю. Тижнів за два натякнув Брігітті: непогано було б у Берлін евакуюватися, ну, вона і добилася.
— То ким же ти тепер вважаєшся в німців? — спитав Вайс.
— Та ж бачив ти, — неохоче процідив Зубов. — Командую по лінії Тодта рятівними загонами з німців, але головним чином — в'язнями.
— Ну, і як?
Зубов сказав зніяковіло:
— Наші спочатку домовились убити мене. Народ організований, розумієш, постанову винесли. Один падлюка мені доніс про це. Ну, я, звичайно, розхвилювався: від своїх смерть прийняти — це вже, звичайно, ні до чого. А потім вирішив: пристрелити під якимось приводом при всіх в'язнях цього гада під час рятувальних робіт, але так, щоб усі зрозуміли, що до чого. Як порішив його, сказав: це був дуже поганого язика чоловік. Ну, видно, вони вже й самі на цього падлюку мітили. За день старшина підходить і питає: «Гер комісар, ви застрелили нашого товариша: він хотів зробити вам погане?» — «Не мені, а вам», — це я таке йому сказав. Подивилися ми у вічі один одному і розійшлись. Виходить, скасували після того своє рішення: багато було можливостей прибити мене, а не використали.