Крига. Частини ІII–ІV

Саша міцно вхопився за лутку.

— На милість Божу, що за божевільне підприємство ти тут відкриваєш?!

Я розповів йому.

За наступною пляшкою (козача кукурудзянка, що відгонила смаленим), коли вже він спустив у провалля обидва чоботи й сховав пенсне, що спадало зі спітнілого носа, Саша розчулився і почав уголос шкодувати мене, — що зі мною сталося, яких потворних нещасть я зазнав, чого тілом і душею пережив, що виглядаю, наче на колесі поламаний і з-під коси Смерти витягнутий, і що похмурість суддівська висить наді мною чорною тінню — не повернеться те, що минуло, — молодість, наївність, невинна поквапливість, — бідолаха ти, Вєнєдікте, ой бідолаха!

Проте вистачило, що я розповів йому про зустріч із батьком.

— То ти зійшов тілом на Шляхи Мамутів! — Він майже підстрибнув. — Як там було? Га? Що ти побачив урешті-решт? — Він відригнув і схопився за живіт. — Ну, яке це враження узагалі?

— Іноді мені снилося, що я сходжу на Шляхи, так. — Я відхилився назад і знову переклав ногу на ногу. — Але, але мені здається, що я тільки раз насправді туди зійшов.

— І?

— Жодних «і». Людина не може жити на Шляхах Мамутів.

Він кисло скривився.

Я недоладно помахав.

— Як описати остаточну Істину, лад, досконаліший від якого не може існувати? Скажеш два слова — й уже його руйнуєш, бо друге слово інше, ніж перше, і вот, трапилася зміна, а отже, — відступ від Істини!

… А в світі лютих — не тут, на Землі, де й люті зазнають часткової Відлиги й рухаються, змінюються, об’єднуються і діляться, але в Кризі нижче нуля за Кельвіном — там жодна зміна Істини неможлива. Можливе тільки тривання чистих ідей.

— Себто що?

Я випростав вказівний палець. Саша задивився на нього, насупивши блідо-жовті брови. Мовчання затяглося. Я не ворушився.

Глибоко вдихнув.

— Це, — сказав я.

— Що?

Я знову промовчав. Палець. Нерухомість. Монотонність дзеркальної симетрії.

Мабуть, втямив.

— Лёд, — гикнув він. — Л-л-л-ёд.

Я підняв порожню пляшку до Сонця, відблиск розбовтався на товстому склі, я приставив цей монокль до ока. Можна, можна упитися світлом.

— Холод, Сашо, влізе в тебе, немов опіумна лихоманка. Як казав мені П’єр Шоча — це правда, ніколи не забудеш, не перестанеш тужити. Але я кажу про справжній холод, про отой дотик лютих, яким професор Криспін лікував хворих, а мартинівці в ньому мали досвід Бога. Чому зимовики спеціально виставляють себе на мороз? Га? Адже це боляче, воно болить завжди й усім. Але водночас вабить з такою потужною силою — з кісток, з нутрощів, з-під серця — тваринним інстинктом, прагненням, вписаним у саму природу дійсности, як голод чи тілесне жадання — до Криги. Це найперший тропізм людини, Сашо.

— Мороз?

— Порядок. Досконалий лад. Істина!

Я кинув пляшкою у Сонце. Вона описала коротку дугу й упала вниз, минаючи нижній край Кривої Вежі. Ми не почули дзеленькоту, а лише прокляття переляканих солдатов.