Вовк-тотем

Вони з Ченем сіли на своїх коней і поїхали в напрямку прикордонного шоссе.

Щойно вони проминули два пагорбки, як раптом почули здалеку позад себе декілька вибухів петард, а потім усе заспокоїлось. Старий сказав:

— Біда! Нас знову надурили.

Вони розвернули коней і поїхали назад. Діставшись верхівки пагорбка, вони побачили, як начальник Ван, обмотавши мокрим рушником нижню половину обличчя, віддає накази іншим убивати байбаків, а перед норою вже вся земля устелена мертвими тваринами. З нори виходить їдкий перцевий дим, а заробітчани вбивають палками кількох останніх байбаків, які щойно вилізли з нори. Старий Біліґ сильно закашлявся від їдкого диму, тож Ченю довелось відвести його на підвітряний бік і постійно бити по спині.

Люди з обмотаними мокрими рушниками обличчями, мов злодії, швидко повкидали в лантухи більше десятка малих і великих байбаків, закинули лантух на воза й швидко помчали вниз.

— Не розумію, як їм удалося так швидко впіймати капканом ще одного байбака? — запитав Чень Чжень.

— Можливо, щойно вони впіймали двох — іншого ховали в лантусі, тож ми й не помітили. Крім того, вони могли довгою жердиною просунути хлопавку до дна нори й таким чином теж підірвати байбаків. От злодії! Розбійники! Ще лихіші, ніж були колись у степу конокради-розбійники!

Старий підвівся, спираючись на руків’я батога, й розплакався, дивлячись на стару байбачу нору, мешканці якої були винищені всі до одного. Він забубонів собі під ніс:

— Який гріх! Я пам’ятаю цю нору. Дитиною я ставив тут із батьком капкан. Навіть важко сказати, скільки поколінь нашої родини полювали на байбаків біля цієї нори, однак байбаки в цьому гнізді ніколи не виводились, щороку тут стояв веселий писк великих і малих байбаків. Байбаки плодились тут з року в рік щонайменше декілька сотень років… Хто б міг подумати, що за час, достатній лише щоб викурити дві трубки, ця столітня нора повністю буде спустошена?..

Чень Чжень із сумом сказав:

— Не сердьтеся, краще ходімо назад і подумаємо, як цьому зарадити.

Однак Старий все ще про щось переживав і раптом сказав:

— Чому ж тут не видно Доржа? Гадаю, він повів своїх людей на північ до «малої байбачої гори». У них є автомобіль, вони їздять швидко й завжди виявляються першими за нас. Ходімо швидше!

Два коні помчали на північ. Вони проминули декілька положистих схилів і побачили велике гірське пасмо, що стояло вже на території Зовнішньої Монголії. Кордон проходив якраз по підніжжю цього пасма.

Вказуючи на сіро-зелений пагорбок удалині, Старий сказав:

— Раніше туди можна було ходити полювати на байбаків, однак нині ситуація напружена й цього не дозволяють. Комарів тепер небагато, тож вовки неодмінно побігли туди ловити байбаків. Однак про що вовки згадають, до того й Дорж додумається.

— Однак невже КПП дозволить їм? — запитав Чень.

— Там так багато гір, що з КПП їх нелегко буде помітити, а навіть якщо й помітять, то через військову машину можуть лише попередити їх.