Вовк-тотем

Широка юрта Старого перетворилась на кожум’яцький цех: тут скрізь були наскладовані якісь вироби ручної роботи зі свіжооббілованої коров’ячої шкіри й розносився запах глауберової солі. Однак усі вироби тут ще чекали на останню процедуру — нанесення на шкіру байбачого лою.

Байбачий лій — це найбільш високосортний особливий тваринний лій у степу. На монгольській високогірній рівнині зими надзвичайно холодні, й овечий лій, вершкове масло та дизельне паливо стають твердими, тільки байбачий лій протягом усього періоду залишається рідким, навіть у 30-градусний мороз його можна вилити з пляшки.

Байбачий лій є специфічним продуктом степу, великою цінністю для скотарів, яку потрібно мати в кожній родині. Під час заметілей у найбільш холодну пору року конопаси й чабани наносять на обличчя шар такого лою й тоді в них не відмерзають носи, а шкіра обличчя не стає мертвотно-білою від обмерзання. Посмажений на байбачому лої монгольський «хмиз» має яскравий жовтий колір й надзвичайно приємний смак. Такий «хмиз» найчастіше з’являється тільки на весільних бенкетах або подається до чаю при зустрічі дорогих гостей. Байбачий лій також має властивість лікувати опіки не гірше, ніж барсучий жир.

Байбачий лій та байбача шкура також є одним з основних джерел прибутку від підсобного господарства для скотарів. Щороку восени, коли байбаче хутро — найтовстіше й коли ці тварини накопичують найбільше лою, скотарі неодмінно йдуть у гори полювати на них. М’ясо впольованих байбаків вони з’їдають самі, а шкуру й лій відносять на закупівельний пункт або до кооперативу постачання і збуту, де обмінюють їх на брикети чаю, шовкові чи атласні тканини, батарейки, чоботи, цукерки та інші корисні в побуті речі. Одна велика шкурка байбака коштує чотири юаня, а один цзінь байбачого лою — трохи більше одного юаня. Байбача шкурка є високосортним матеріалом для виготовлення жіночих шуб, тож повністю йде на експорт і конвертується у валюту. Великий байбак має також шар жиру завтовшки в палець, тож з нього можна отримати до кілограму лою. Таким чином, убивши одного великого байбака, окрім м’яса, можна ще й заробити п’ять-шість юанів грошей. А якщо за цілу осінь убити сотню байбаків, то можна отримати прибуток у п’ятсот-шістсот юанів — це навіть більше за однорічний прибуток чабана, встановлений за трудові одиниці. Мешканці Орхонського степу — напівскотарі-напівмисливці. Хоча основним їхнім заняттям вважається скотарство, однак основні доходи більшості з родин пов'язані з мисливством. Адже тільки полювання на байбаків дає змогу заробити більше, ніж випасання овець, а якщо додати ще полювання на вовків, лисиць, корсаків, дзеренів тощо, то прибуток ще збільшиться. Тож рівень заможності життя тодішніх орхонських скотарів перевищував рівень заможності родин пекінських кадровиків середнього рангу, й майже кожна орхонська родина мала такі грошові запаси, яким би дуже здивувалась міська родина.

Однак прибутки скотарів від мисливства були нестабільними. Дикі тварини в степу, як і плодові дерева на внутрішніх китайських землях, один рік можуть розплодитись у великій кількості, а на інший рік — зазнати «неврожаю», що зумовлене такими чинниками, як погода, стан кормів, випадки природних лих тощо. Тож орхонські скотарі добре розуміють необхідність обмежувати масштаби мисливства й ніколи не встановлюють жорстких планових показників, які щороку потрібно збільшувати більше, ніж на сто відсотків. Якщо диких тварин багато — на них полюють більше, якщо небагато — полюють менше, завдяки цьому, полюючи сотні й тисячі років, вони майже щороку мають змогу полювати.