Слiди на дорозi
- Автор: Ананьєв Валерій
- Год: 2019
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-194-299-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Слiди на дорозi». Краткое содержание книги:
Книга містить близько сотні QR-кодів, що забезпечать читачеві повний ефект присутності та дозволять пережити унікальний досвід — побачити фото та відео реальних подій та артефактів із фронту.
Для кого книжка «Сліди на дорозі»
Отак, ніяк не можу звикнути. Навіщо використовувати різні слова, пов'язані зі статевими органами чоловіків і жінок, коли потрібно для прикладу назвати якесь прізвище. Може наші офіцери думали, що це свідчить про їх мужність, дотепність чи суворість?
По-моєму, це говорило лише про їхню обмеженість і убогий словниковий запас.
Ми пройшлися ще по кількох навчальних точках, де нам показали, з якого боку потрібно брати автомат, як він розбирається і тому подібне. Після цього сержант просто став відповідати на наші запитання, які не стосувалися цього заходу. Пам’ятаю, в якийсь момент мова зайшла про «Call of duty». Просто ми мали простояти на навчальній точці певний час, і чим ми там будемо займатися, насправді мало кого хвилювало, у тому числі й командира роти.
Після відвідин ще кількох навчальних точок ми нарешті вишикувалися перед стрільбищем. Там уже лежали десять автоматів, до яких ми мали по команді підійти, по команді взяти, і все інше також по команді: перевідник вогню перевести на АВ, вистрілити чотири рази, рахуючи подумки «двадцять два», що дорівнювало трьом вистріляним патронам, встати, зібрати свої гільзи і побігти до Старшини, щоб здати їх під розпис. Хто не знайшов одинадцять гільз, потім довго ходив по полю, як втомлений казармений привид, намагаючись знайти хоча б старі.
Як я вже сказав, наші результати мало кого хвилювали. Мішені ніхто не перевіряв і оцінки нам просто намалювали. Увесь цей захід був звичайною формальністю, яку Ротний зобов’язаний був організувати, а потім відзвітувати за її виконання перед вищим начальством.
Настав день присяги. Наша рота стоїть на найбільшому плацу в Європі, на трибуні виступає командир частини, під трибуною стоять наші батьки. Після промови гостям дозволили підійти ближче. Я впізнав серед них Маму, Бабусю і Вітчима. Ми почали по черзі підходити до командира, зачитувати присягу і ставати назад у стрій. Я вивчив присягу напам’ять, але сильно розхвилювався і довелося прочитати. Весь тиждень до цього перед відбоєм у казармі я тренував підхід/відхід до командира, але, коли дійшло до справи, знову ж вийшло не все ідеально.
Після присяги нас усіх відвели до казарми, видали військові квитки, в яких ми одразу на місці розписались, і вперше дали звільнювальні, щоб ми провели час із рідними.
Мої батьки зняли в містечку кімнату, і там ми провели решту часу до вечора. Ми їли, сміялися, розповідали, як у кого справи, а я розказував якісь смішні історії про свою службу. Точніше, вони не були смішними, просто я намагався їх смішно розповідати. На щастя, у мене не було проблем із самоіронією. Я намагався контролювати свою оповідь, аби не ляпнути чого-небудь, що могло б засмутити батьків чи змусити їх хвилюватися. Та й сам не хотів згадувати жодного негативу. Мені хотілося забутись. Я намагався не звертати увагу на цю жахливу кімнату, обставлену радянськими меблями з килимом на стіні. На кілька годин я дозволив собі бути задуреним і забути, що я не вдома.
На завтра нам обіцяли ще один день звільнення, тому я зі спокійною душею у зазначений час прийшов у казарму і вперше за довгий час побачив щиро радісні й ситі обличчя. Ніхто ні з ким не загризався, не наїжджав і не знущався. Незважаючи на заборону Вампіра проносити в казарму їжу, майже всі щось протягли. У Старшини був вихідний, тому можна було розслабитись. Я теж прийшов не з порожніми руками. У мене з собою була пара яблук… і фантазії про те, як завтра знову відправлюсь до батьків, буду їсти смачну домашню їжу в оточенні близьких, помиюсь і зніму цю осточортілу білуху.
Наступний день я провів з Бабусею, оскільки Мамі з Вітчимом довелося виїхати до залишеного вдома молодшого Брата. Ми добре провели час, я лежав на дивані й набивав пузо м’ясом, фруктами і цукерками, а коли підійшов час, із сумом одягнувся, Бабуся провела мене до КПП, і я знову опинився в частині.
У казармі атмосфера свята швидко розвіялась. Усіх вишикували на ЦІ І, а кілька осіб перевірили наші тумбочки на наявність забороненої їжі. Звісно, знайшли багато всього. Як покарання товариш Старшина вирішив влаштувати в казармі парко-господарчий день (ПГД) — тотальне прибирання. Спочатку всі ліжка з тумбочками перетягували в один бік приміщення, підлога у звільненій частині за допомогою щіток і мила намилювалася до стану стоячої піни. Потім процедура повторювалась з іншою частиною. І так по всій казармі. Загалом робота займала годин чотири-п'ять. Ми впорались якраз до відбою і заснули всі дуже міцним сном з відчуттям утрати: ми знову втратили своє цивільне «Я», воно виїхало додому разом із нашими рідними.