Хроніка війни. 2014—2020. Том 3. П’ять років гібридної війни

— На, тримай, але то мало! — крикнув інший знайомий голос.

— Я рукою тримаю! Все давай, що є! — відповідав знову перший, так само глухо.

— На ще бандану! — знову горланив той, хто передавав зі старої, але добротної американської аптечки усіляке кровоспинне. — Треба розщепнути кітель, і може вище його, щоб він кров’ю не захлинувся. Осколок!

Зі словами «друже, тримайся», тулуб «Віка» підійняли градусів на 45, він виплюнув кров, йому ставало важче дихати. Але тепер, мабуть, він бачив не тільки голівки маку знизу, а міг розгледіти усе макове поле, посеред якого він лежав. Його погляд міг зупинитися на двох стовпах диму — один більший, другий  — трохи менший: то влучала ворожа артилерія.

— Чорт, під ним ціла калюжа крові, — скрикнув хтось із хлопців, як почувся постріл із ворожого боку.

Невідомо звідки узявши сили, «Вік» перезарядив свого автомата й оперся на праву руку, спробувавши встати. Кров бризнула вбік: побратим, що тримав його за шию, мимволі відпустив її.

— Друже, стоп, ти куди? — гримнув хтось із його хлопців.

— Норм... — слабо, але впевнено мовив «Вік», кивнувши головою.

— Вік, у тебе артерія сонна перебита! — гаркнув суворий високий «правосєк», закинувши на плече автомата й силою посадивши «Віка» знову на землю.

— Мене... не потягнете... — ледь зміг вимовити Віктор, як знову закашлявся кров’ю і стиснув усі м’язи на обличчі від несамовитого болю. — Я сам...

— Друже, ні, — наказово крикнув суворий.

Віктор мовчав — він уже просто не міг говорити від болю і постійного пульсування артерії. Він був міцним і великим чоловіком, його називали «Горою».