Смілла та її відчуття снігу
- Автор: Хёг Питер
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6142-3
- Переводчик: Володимир Миколайович Верховень
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Смілла та її відчуття снігу». Краткое содержание книги:
«Смілла та її відчуття снігу» (1992) — найвідоміший твір письменника, який одразу після публікації став бестселером. За його сюжетом було створено художній фільм.
Початок 90-х, Копенгаген. 37-річна Смілла — напівдатчанка, напівескімоска, яка читає заради розваги Евклідові «Начала», знає 70 тлумачень слова «сніг» і завжди перемагає у рукопашному бою з професіоналами-чоловіками, — розпочинає власне розслідування дивної загибелі сусідського хлопчика-ескімоса, що зірвався з даху будинку. У Смілли особливе відчуття снігу, вона вміє читати сліди. Однак головне для неї — не тільки розслідування вбивства, а й спроба вийти з власної глибокої кризи, розібратися зі своїм минулим, знайти нарешті власне «я».
Я сідаю в її крісло з високою спинкою. Щоб зрозуміти, що це таке — просидіти сорок п’ять років серед банківських паперів і ластиків, тоді як частина свідомості піднімається на духовну висоту, де сяє світло такої сили, яка може змусити її знизувати плечима у відповідь на слова про земну любов. Яка для всіх нас щось середнє між домським собором в Нууку і можливістю третьої світової війни.
Посидівши трохи, я встаю. Так нічого й не зрозумівши.
На вікнах жалюзі. Світло, що сіється до кімнати із Стран-бульвару, смугасте, як зебра. Я набираю ту дату, коли вона стала головним бухгалтером. 17 травня 1957 року.
Шафа дзижчить, і двері прочиняються. Ручки немає, тільки широке заглиблення, за яке можна вхопитися і потягти.
На вузьких металевих полицях стоять фінансові звіти Кріолітового товариства з 1885 року, коли воно за державною концесією відокремилося від «Ересунна». Можливо, по шість книг за кожен рік. Сотні фоліантів у сірому молескіні з червоним тисненням. Шматочок історії. Про найвигідніше і найважливіше в політичному й економічному відношенні розміщення капіталу в Гренландію.
Я дістаю том з написом «1991» і гортаю навмання. Там написано: «заробітна плата», «пенсії», «портові збори», «витрати на робочу силу», «харчування й обслуговування», «судновий збір», «прибирання і прання», «дорожні витрати», «дивіденди акціонерів», «заплачено до хімічної лабораторії Струєра».
На стінці шафи праворуч один над одним висять ряди ключів. Я знаходжу той, на якому написано «архів».
Коли я зачиняю дверці сейфа, цифри зникають одна за одною, а коли я виходжу з кімнати, щоб спуститися вниз, у темряву, на дверцях знову з’являється напис «closed».
Перше приміщення архіву займає цілком весь підвал під одним флігелем будинку. Приміщення з низькою стелею і нескінченними рядами дерев’яних полиць, нескінченними гросбухами в коричневих палітурках, наповнене тим здатним позбавити сил сухим повітрям, коливання якого завжди відчуваються над великими паперовими пустелями.
Друге приміщення розташоване перпендикулярно до першого. У ньому такі самі полиці. Але крім них ще й архівні шафи з пласкими висувними полицями для топографічних карт. Архів із сотнями розвішаних карт, деякі з них закріплені на латунних стрижнях. Закрита дерев’яна конструкція, схожа на домовину завдовжки десять метрів. Мабуть, тут дрімають колонки порід.
У кімнаті два високих вікна, що виходять на Странбульвар, і чотири, що виходять на територію заводу. Ось тут і має стати у пригоді моя заготовка з чорних поліетиленових мішків. Я вирішила завісити вікна, щоб можна було запалити світло.
Є жінки, які самі фарбують свої затишні квартири-мансарди. Самі оббивають меблі. Самі піскоструминять фасади своїх будинків. Я завжди викликаю майстра. Або ж залишаю все до наступного року.
Це великі вікна із залізними ґратами зсередини. У мене йде сорок п’ять хвилин на те, щоб закрити всі шість вікон.
Коли все зроблено, я все ж таки не наважуюся запалити світло, а вмикаю свій кишеньковий ліхтарик.
В архівах повинен панувати невблаганний лад. Архіви — це просто-таки втілене бажання тримати минуле впорядкованим. Так, щоб енергійні й ділові молоді люди могли б залетіти сюди, вибрати певне діло, певний зразок породи і швидко вишмигнути саме з цим необхідним їм шматочком минулого.
Проте цей архів далекий від досконалості. На полицях немає табличок. На корінцях архівних матеріалів немає номерів, дат чи літер. А коли я кілька разів навмання беру яку-небудь теку, у мене в руках опиняється: «Петрографічний аналіз вугілля в пластах з Ата (профілі глибоких горизонтів), Нуксуак, Західна Гренландія», або «Про використання обробленого кріоліту-сирцю для виробництва електричних лампочок», або «Визначення меж під час поділу землі 1862 року».
Я підіймаюся нагору і телефоную. Телефонні дзвінки завжди здаються мені чимось неправильним. А надто неправильно дзвонити з місця злочину. Неначе я зв’язуюся прямо з поліцейським управлінням, щоб зробити признання.
— Говорить Ельза Любінґ.
— Я тут стою серед паперових гір і намагаюся згадати, де це написано про те, що навіть обрані можуть заблукати.
Вона якийсь час мовчить, потім сміється.
— Це з Матвія. Але, можливо, до цього випадку більше підходить місце з Марка, де Ісус говорить: «Чи ви не тому помиляєтесь, що не знаєте ані Писання, ані Божої сили?».
Ми сміємося.
— Я знімаю з себе будь-яку відповідальність, — каже вона. — Я протягом тридцяти п’яти років просила про те, щоб усе було впорядковано і систематизовано.