Заячий пастух

Цей Гичка був в управителя свого роду правою рукою, хоч офіційно вважався псярем, доглядав понад два десятки різних рас, видів і порід мисливських псів, що їх тримали з примхи пана Номікосова. Маленький, верткий і до біса кмітливий чолов'яга мав коштовну вдачу бути скрізь, де б не з'явився, своєю людиною.Уже немолодий, років яких під сорок, серед молоді почувався він парубком, любив співати, умів заповзято танцювати, залицявся й до дівчат. Серед старших віком наймитів любив точити баляндраси або й вести поважні розмови. Панька Гичку знало кожне в околишніх селах. Якщо комусь доводилось мати справу з маєтком, то люди в першу чергу зверталися до Гички, з ним радились, а потім уже, все обміркувавши, йшли до самого управителя. Головне ж, Гичка служив Карлові Францовичу не за страх, а за совість, відданий був йому душею й тілом, умів тримати язик за зубами, управитель міг покладатись на нього, як на самого себе.

Панько Гичка, прийшовши до управителя в контору, доповів, скільки вже хур із збіжжям відряджено на станцію своїх, скільки найманих, чому вчора ввечері не повернувся разом із валкою Вареник, і Карло Францович, терпляче вислухавши господарську буденщину, наприкінці, ніби між іншим, запитав:

– Скажи–но мені, Гичко, ти біля старої кошари буваєш? Як там живеться Тарасові тому малому? Що воно за хлопець?

– Кілька разів бував. Там тепер часто наші наймити гулі справляють. А Тарасові живеться, як у Бога за пазухою. Виграє на сопілці та людей смішить зайцями, сподівається, бач, пасти їх.

Гичка вбачав за доречне трошки засміятись. Але Карло Францович задумливо стукав пальцями по дошці столу.

– А тобі, Гичко, не доводилось помічати в хлопця що–небудь таке, скажімо, ненормальне. Я оце був у чабанській хаті, їздив подивитися на Тараса, хотів збагнути, що воно за дитина. Подивився, а нічого не зрозумів. З нього може вирости звичайна людина, а може бути й людина виняткових здібностей, гіпнотизер якийсь абощо. Є такі на світі люди, що їх слухають навіть леви або тигри. То чому Тараса не слухатимуться зайці?

Завагався Гичка. Він би міг навести багато прикладів із селянського життя про дивовижі, про таємниці, що від самих згадок про них терпне шкіра й холоне в жилах кров. Але ж Гичка знав, що всілякі незбагненні явища пани називають забобонами, тому не хотів показати себе перед управителем звичайним селянином.

– Не думаю, Карле Францовичу, щоб Тарас належав до гіпнотизерів. Тарас не з таких. Далеко куцому до зайця.

– І я такої ж думки, – відповів управитель. – Але пан Номікосов наказав, щоб ми таки зайців Тарасові дали. Тому завтра сідлай коня й паняй по селах, загадуй, що купуємо зайців на розплід, платимо за цілого й здорового по карбованцю. Та хай селяни поспішають, бо більше ста штук не братимемо.

– Нічого з цього не вийде, – сказав Гичка.