Аквітанія

“Невже моє майбутнє буде таким жахливим?”, подумала я, побачивши його погляд, що слідкував за моїми жестами.

Коли я виходила з карети, Людовик запропонував свою руку. Один з солдатів, швидко і мовчки, підклав пеньок оливкового дерева, щоб я могла злізти, що я й зробила, приховуючи розпач при виді своєї нової домівки.

Королівська резиденція не мала нічого спільного з нашими замками в Пуатьє чи Бордо. Це була груба і міцна, майже вульгарна будівля. Каміння замку де ла Сіте було вологим, а кути й сходи поросли мохом.

У внутрішньому дворі нас чекала прислуга і, як я відразу здогадалася, мої нові родичі: брати Людовика.

Чотири хлопці й дівчинка, всі Капетинги зі світлим волоссям і золотими очима, всі одягнені в блакитне і прикрашені жовтими квітками лілії. Частокіл впорядкований від найстаршого до наймолодшого, який збудив у мене найгірші спогади.

Генріху було шістнадцять, Роберту чотирнадцять, Констанції тринадцять, Філіпу, в якого було ім‘я старшого брата, що загинув, дванадцять, Петру ледь виповнилося одинадцять.

Я посміхнулась їм, всі дисципліновано вклонилися.

Їхня мати, Аделаїда, ще не повернулася в Париж. Вона стверджувала, що затримується, бо розпоряджається нашими незліченими шлюбними подарунками.

-- Це моя королівська охорона, -- вказав мені Людовик. – Тьєррі де Галеран, секретар мого батька, а зараз мій найвірніший друг.

Галеран був з тих людей, чия слава їх випереджає. Він був хрестоносцем і повернувся зі Святої Землі кастратом. Історія була заплутаною. Одні твердили, що він став кастратом від холоду, повертаючись зі Святих Місць його люди загинули під час снігової бурі, й тільки він вижив, але не весь. В нього відмерзли частини тіла і він поховав їх разом зі своїми товаришами.

Інші аквітанські коти прислали мені більш фантастичні й збуджені звіти, в яких йшлося про гарем і викрадення еміром, і що коли його кастрували, то змусили стерегти жінок, поки з чиєюсь допомогою йому не вдалося втекти.

Байки чи ні, Галеран був з тих, хто не потребував жодних легенд, одного його вигляду вистачало, щоб вночі вам снилися кошмари.

Він був здоровенний, як віл, плечі ширші навіть ніж в Людовика, білий плащ і червоний хрест хрестоносця. Колючий погляд, порожній і холодний. Його очі зраджували професійного військового, були позбавлені життя, але все бачили. Вилиці високі й гострі. Було неможливо визначити його вік, здавалося, він був одним з тих старців, яких ніколи не залишає енергія.

Члени королівської охорони були природними ворогами моїх аквітанських котів, якщо їх вдавалося викрити. Багатовікова війна з підступними сутичками, що ніколи не закінчувалися добре. В усьому Іль-де-Франсі королівська охорона славилася своєю жорстокістю: Товстий король надав їм повну свободу у виборі методів, вони об‘єднували в собі найгірших забіяк, що сліпо слухалися Галерана і його правої руки – Жільбера.

Найбільш стримані називали Жільбера громом. Найбільш чесні – справжньою людиною-монстром. В корчмах розповідали, що Жільбер, відколи повернувся з хрестового походу, де врятував Галерана, то вбивав невірних голими руками або копняками. Інші, перехрестившись, стверджували, що він міг поламати людські кістки на дрібні шматки.