Місто Боуган

Полив хлопцю дизелем волосся й одяг, обережно-преобережно — на паскудства у Вовчика легка рука, а тоді широким жестом витягнув сірники й дав Мудакові знак чимшвидше забиратися, й коли той погнав, вийняв сірника, підпалив і кинув уперед.

Так і вийшло, що жиртяй у вогні важко проскакав завулками Манівців, добіг до притики і стрибнув головою вперед у стрімкий чорний потік. Заплюскав руками, забризкав, забулькав, чим здійняв неабиякий гамір на бруківці при березі — старенькі бабці на манівцівському базарі як почнуть підкидати капусту й кабачки, як заревуть і зашумлять, бо не щодня ж ти бачиш опецькувату дитину у вогні, навіть на боуганській набережній, але тут прискакав герой з річкової полісії з пивним пузом напереваги, і врешті витягнули малого підйомником.

Лежав потім на березі — згасити згасили, але підгорів на славу.

Виглядав він після того поганенько, жиртяй той — лице, як допільська шаурма, а він же не єдиний, хто став жертвою тих рук, і на кожного, хто лишився цмулити повітря і міг поскаржитися, припадало по такому, що годував червів на паскудному могильнику. Відколи Вовчик і Мудак стали працювати в парі, так у глибині Манівців і повелося.

Того дня вони зрозуміли, що хай би як у них калатали серця перед звірством, вони не відступлять, ніколи не відступлять, і Вовчик збагнув, куди такий дар може завести в Боугані.

Проте в переддень кровної помсти Вовчик крокував Манівцями глупої зловісної ночі, і в ньому чаїлося темне знання:

На чолі боуганських Стиляг ніколи не стояло двоє.

Він спробував привести думки до ладу, бо їхній чорний приплив був недобрий, як річковий потік. Проходячи площу 98-ми, він ловив на собі погляди голубків, які збиралися у плащах і з міхами терпкого вина під облисілими на зиму деревами, і розумів, що його слава зростає і його сила зростає, але водночас усвідомлював, що стоїть за ним і маніакальна Мудакова міць. Він знав, що в лавах є не менш амбітні кадри. А от лютіших не знайдеться, крім Мудака і Дженні.

Здійнявся вітровій, вдалині завивали північняцькі крикуни, Стиляги шикувалися по той бік мосту, в Димополі. І він скоро стане у лави. Хребтом пішов холодок — здається, за ним хвіст, — тож він різко озирнувся через плече, але нікого не побачив і сказав собі, що це просто сопух кровної помсти грає на нервах.

Він вирішив тихо хильнути у манівцівській наливайці: у переддень великої крові він завжди був задумливий.

Штовхнув двері в понуру тишу. За низькими столиками сиділо кілька старих. Вовчик сів за шинквас і замовив пів пінти стауту «Расслер», а коли старенька, що наливала, сказала, доки стаут осідав чорним — мовляв, точно, хлопче, у стауті заліза багато, це тобі як ліки, то Вовчик їй так посміхнувся, що поклав край балачкам. Так і сидів зі своєю півпінтою і своїми думками, а ніч була така тиха, яких на Манівцях майже й не буває, — з наближенням кровної помсти всі, хто міг, із міста повиміталися. А Вовчик сидів у мріях і турботах у тьмяному й вогкому старому барі.