Незвичайні пригоди експедиції Барсака

Перше, що привертає мою увагу, це десять… чого? десять… машин, десять… гм! речей… систем… зрештою, десять предметів — щоб мене чорти вхопили, коли я розумію, яке їх застосування! Вони не схожі ні на що, бачене мною досі. Уявіть собі досить широку платформу, що спирається на два великі полози, загнуті з одного кінця. На платформі височить металічна ґратчаста щогла, заввишки чотири-п’ять метрів, посередині якої міститься великий гвинт з двома лопастями, а угорі два… (Ну от! Знов починається. Неможливо добрати слово) два… стрижні, дві… площини. Ні! Слово знайдено: все разом дуже нагадує велетенську чаплю на одній нозі — два крила, ось воно, два крила з блискучого металу, розмахом коло шести метрів. Я налічую десять таких механізмів, вишикуваних в ряд у бойовому порядку. Для чого вони можуть служити?

Одірвавшись од цього незрозумілого видовища, я помічаю навколо себе досить численне товариство. Це, перш за все, екс-лейтенант Лакур, підвищений до чину капітана Руфуса, далі два колишніх сержанти з нашої другої охорони, справжній чин яких мені невідомий, потім двадцятеро їхніх чорних стрілків — більшість з них я одразу пізнаю, — і, нарешті, ще шестеро білих з обличчями шибеників, яких я досі не бачив. В цілому товариство не з приємних.

Посеред цих людей — мої товариші. Перелічую їх очима. Вони всі тут. Міс Бакстон простерта на землі, смертельно бліда. Біля неї клопочуться доктор Шатонней і Малік, яка гірко плаче. Сен-Берен з обличчям, наллятим кров’ю, сидить тут же, важко дихаючи. Барсак і Понсен, здається, почувають себе краще. Вони стоять і розминаються. Треба й собі розправити м’язи.

Але я ніде не бачу Тонгане. Невже його вбили під час наскоку? Це дуже ймовірно — через це, мабуть, Малік так ридає. Я відчуваю щирий жаль за хоробрим і вірним Тонгане.

Підводжуся й прямую до міс Бакстон; мені нічого не кажуть. Ноги заклякли, я йду поволі. Мене випереджає капітан Руфус.

— Як себе почуває мадемуазель Морна? — питає він доктора Шатоннея.

Так, так! Екс-лейтенант знає нашу супутницю тільки під її вигаданим ім’ям.

— Краще, — каже доктор. — Вона вже розплющує очі.

— Можна вирушати? — запитує так званий капітан.

— Не раніш як за годину, — рішуче заявляє доктор, — і, якщо ви не хочете нас вбити, раджу вам не вдаватись більше до таких варварських засобів.

Капітан Руфус не відповідає і відходить. Я наближаюсь і бачу, що міс Бакстон справді опритомніла. Незабаром вона підводить голову. Всі ми збираємось навколо неї.

— Друзі мої, простіть мені! — каже раптом міс Бакстон, і рясні сльози котяться з її очей. — Це я затягла вас у цю жахливу пригоду. Якби не я, ви були б тепер у безпеці…

Ми, певна річ, протестуємо, але міс Бакстон продовжує звинувачувати себе і просити в нас прощення. Я додержуюся тієї думки, що все це зайві слова, і переводжу розмову на інше: оскільки міс Бакстон знають тут під прізвищем Морна, чи не краще їй зберегти цей псевдонім? Усі одностайно погоджуються, і дуже вчасно, бо на цьому наша розмова переривається. За коротким наказом капітана Руфуса нас грубо схоплюють. Тільки моєю скромною особою займається аж три чоловіки. Мене знову зв’язують, і огидний мішок як і перед тим закриває від мене зовнішній світ. Я тільки встигаю помітити, що з усіма моїми товаришами роблять те ж саме.

Мене несуть… Невже знов на коня? Ні, кладуть долілиць на якусь тверду, але рівну поверхню, зовсім не схожу на кінську спину. Минає кілька хвилин, і я чую ніби сильні помахи крил, а поверхня, на якій я лежу, починає слабо вібрувати. Це триває одну мить, потім раптом — оглушливе гудіння, але дужче в п’ять, десять, сто раз, і от вітер б’є мене з неймовірною силою, яка збільшується з секунди на секунду. В той же час я відчуваю… як би це сказати?.. відчуваю, що піднімаюсь або, точніше, це нагадує санчата на американських гірках, коли при спусках і підйомах перехоплює подих, а серце стискається в грудях…