Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Научная фантастика » Незвичайні пригоди експедиції Барсака
Незвичайні пригоди експедиції Барсака - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Незвичайні пригоди експедиції Барсака

Электронная книга - «Незвичайні пригоди експедиції Барсака». Краткое содержание книги:

Науково-фантастична повість Жюля Верна “Незвичайні пригоди експедиції Барсака” — останній твір славнозвісного французького письменника-фантаста. Людина передових поглядів і переконаний борець проти колоніального рабства та агресії, Жюль Верн виступав на захист пригноблюваних народів Азії і Африки. Ці погляди позначились і на повісті “Незвичайні пригоди експедиції Барсака”, де автор з симпатією змальовує тубільців “чорного континенту”.
1 ... 28 29 30 31 32 33 34 35 36 ... 59
Перейти на страницу:

II. НА КРИЛАХ

(З записної книжки Амедея Флоранса)

25 березня. Скоро мине доба, як ми в… Справді, де ми? Просто не уявляю.

Позавчора ми вляглися, знеможені утомою, і заснули сном праведників. Та ще вдосвіта нас розбудив пекельний шум. Це було те саме гудіння, яке вже тричі мене бентежило, але цього разу незмірно гучніше. Ледве ми розплющуємо очі, як змушені їх заплющити, осліплені яскравим промінням, що б’є звідкись над нами.

Ми не встигаємо отямитись від цього оглушливого гуркоту й не менш незбагненного блиску, коли на нас зненацька нападають якісь люди. Нас кидають на землю, зв’язують, затикають нам роти, натягають на голови й плечі якісь мішки — все це з блискавичною швидкістю. Нічого не скажеш — “чиста робота”!

Мотузки в’їдаються мені в кісточки ніг, в коліна й руки, скручені за спиною. Зв’язали, як ковбасу!

Голос лейтенанта Лакура промовляє грубо:

— Готово, хлопці?

І одразу ж, не лишаючи часу на відповідь, додає ще грубіше:

— Першому, хто поворухнеться, куля в голову… Ну, гайда!

Хтось відповідає щось меткому лейтенантові, очевидно, по-німецьки. Барсак, який добре знає цю кострубату мову, пізніше сказав мені, що ця фраза означала: “Ми не можемо спуститись, тут надто багато дерев”.

В ту мить я нічого не зрозумів, але мене вразило, що німецькі слова долетіли до нас здалека, я б сказав, згори, разом з триваючим гудінням. Не встиг цей скінчити, як третій голос прокричав так само, тільки на цей раз англійською мовою:

— Ваших полонених необхідно забрати туди, де кінчаються дерева.

— В який бік? — запитує так званий лейтенант Лакур.

— На Куркуссу! — кричить підступний син Альбіону.[3]

— На яку відстань? — запитує знов лейтенант.

Відповідає четвертий голос, і я догадуюсь, що це італійські слова, і означають вони: “Кілометрів на двадцять”. Виходить, ми опинилися в країні поліглотів?[4] Біля вавілонської вежі (чи точніше у “вавілонських хащах”)?

Тим часом лейтенант Лакур відповідає:

— Добре, вирушу на світанку.

Після цього гудіння посилюється, потім одразу починає слабнути і поступово завмирає. За кілька хвилин його вже не чути.

Час минає. Щось через годину мене хапають двоє, один зз ноги, другий за плечі, піднімають, перекидають мов мішок висівок через сідло, задня лука якого муляє мені спину, і кінь пускається скаженим галопом.

Навколо мене мчать інші коні, і час від часу я чую глухий стогін: моїм товаришам так само погано, як і мені. Я задихаюсь, обличчя в мене налилося кров’ю. Здається, голова моя, зараз лусне, бідна моя голівонька, що сумно звисає з правого боку коня, в той час, як мої ноги за кожним стрибком вибивають дріб об його лівий бік.

Шалений біг триває з годину, і кавалькада раптом спиняється. Мене спускають з коня, вірніше, скидають на землю, наче клунок з білизною. Минає кілька хвилин, потім до моєї свідомості доходять вигуки; хтось каже англійською мовою: “Вона мертва”, інший відповідає італійською: “Ні, тільки зомліла”.

— Розв’яжіть її, наказує по-французьки голос, що його я приписую лейтенантові Лакуру, — і лікаря теж.

Жінка?.. Невже міс Бакстон?!.

Я почуваю, що з мене стягають мішок і пов’язку, які заважають дихати й бачити. Чи не вважають мої кати, що мають справу з доктором Шатоннеєм? Це справді так — помітивши свою помилку, начальник (як я й чекав, це лейтенант Лакур) каже:

— Не цей. Давайте іншого.

В цю мить його покликали. Тедер я знаю його справжнє ім’я: капітан Едвард Руфус. Як капітан, то й капітан! Хай би він був навіть генералом, кращим від цього він не стане. Поки з ним розмовляють, капітан Руфус не звертає на мене уваги. Я користуюсь з цього і дихаю на повні груди, Ще трохи, і я б задихнувся. Мабуть, це помітно, бо, глянувши знов на мене, капітан віддає якийсь наказ, якого я не дочув. Мене одразу обшукують, забирають зброю, гроші, але лишають мені мій блокнот. Ці тварюки не розуміють, яку цінність мають статті, підписані Амедеєм Флорансом. Сили небесні, з якими ідіотами доводиться мати справу!

Проте ці йолопи розв’язують мені руки й ноги, і я маю змогу рухатись. Не гаючись, починаю оглядатися.

Перше, що привертає мою увагу, це десять… чого? десять… машин, десять… гм! речей… систем… зрештою, десять предметів — щоб мене чорти вхопили, коли я розумію, яке їх застосування! Вони не схожі ні на що, бачене мною досі. Уявіть собі досить широку платформу, що спирається на два великі полози, загнуті з одного кінця. На платформі височить металічна ґратчаста щогла, заввишки чотири-п’ять метрів, посередині якої міститься великий гвинт з двома лопастями, а угорі два… (Ну от! Знов починається. Неможливо добрати слово) два… стрижні, дві… площини. Ні! Слово знайдено: все разом дуже нагадує велетенську чаплю на одній нозі — два крила, ось воно, два крила з блискучого металу, розмахом коло шести метрів. Я налічую десять таких механізмів, вишикуваних в ряд у бойовому порядку. Для чого вони можуть служити?

Одірвавшись од цього незрозумілого видовища, я помічаю навколо себе досить численне товариство. Це, перш за все, екс-лейтенант Лакур, підвищений до чину капітана Руфуса, далі два колишніх сержанти з нашої другої охорони, справжній чин яких мені невідомий, потім двадцятеро їхніх чорних стрілків — більшість з них я одразу пізнаю, — і, нарешті, ще шестеро білих з обличчями шибеників, яких я досі не бачив. В цілому товариство не з приємних.

Посеред цих людей — мої товариші. Перелічую їх очима. Вони всі тут. Міс Бакстон простерта на землі, смертельно бліда. Біля неї клопочуться доктор Шатонней і Малік, яка гірко плаче. Сен-Берен з обличчям, наллятим кров’ю, сидить тут же, важко дихаючи. Барсак і Понсен, здається, почувають себе краще. Вони стоять і розминаються. Треба й собі розправити м’язи.

Але я ніде не бачу Тонгане. Невже його вбили під час наскоку? Це дуже ймовірно — через це, мабуть, Малік так ридає. Я відчуваю щирий жаль за хоробрим і вірним Тонгане.

Підводжуся й прямую до міс Бакстон; мені нічого не кажуть. Ноги заклякли, я йду поволі. Мене випереджає капітан Руфус.

— Як себе почуває мадемуазель Морна? — питає він доктора Шатоннея.

Так, так! Екс-лейтенант знає нашу супутницю тільки під її вигаданим ім’ям.

— Краще, — каже доктор. — Вона вже розплющує очі.

— Можна вирушати? — запитує так званий капітан.

— Не раніш як за годину, — рішуче заявляє доктор, — і, якщо ви не хочете нас вбити, раджу вам не вдаватись більше до таких варварських засобів.

Капітан Руфус не відповідає і відходить. Я наближаюсь і бачу, що міс Бакстон справді опритомніла. Незабаром вона підводить голову. Всі ми збираємось навколо неї.

— Друзі мої, простіть мені! — каже раптом міс Бакстон, і рясні сльози котяться з її очей. — Це я затягла вас у цю жахливу пригоду. Якби не я, ви були б тепер у безпеці…

Ми, певна річ, протестуємо, але міс Бакстон продовжує звинувачувати себе і просити в нас прощення. Я додержуюся тієї думки, що все це зайві слова, і переводжу розмову на інше: оскільки міс Бакстон знають тут під прізвищем Морна, чи не краще їй зберегти цей псевдонім? Усі одностайно погоджуються, і дуже вчасно, бо на цьому наша розмова переривається. За коротким наказом капітана Руфуса нас грубо схоплюють. Тільки моєю скромною особою займається аж три чоловіки. Мене знову зв’язують, і огидний мішок як і перед тим закриває від мене зовнішній світ. Я тільки встигаю помітити, що з усіма моїми товаришами роблять те ж саме.

Мене несуть… Невже знов на коня? Ні, кладуть долілиць на якусь тверду, але рівну поверхню, зовсім не схожу на кінську спину. Минає кілька хвилин, і я чую ніби сильні помахи крил, а поверхня, на якій я лежу, починає слабо вібрувати. Це триває одну мить, потім раптом — оглушливе гудіння, але дужче в п’ять, десять, сто раз, і от вітер б’є мене з неймовірною силою, яка збільшується з секунди на секунду. В той же час я відчуваю… як би це сказати?.. відчуваю, що піднімаюсь або, точніше, це нагадує санчата на американських гірках, коли при спусках і підйомах перехоплює подих, а серце стискається в грудях…

вернуться

3

“Син Альбіону” — англієць (за стародавньою назвою цієї країни).

вернуться

4

Поліглот — людина, яка володіє багатьма мовами.

1 ... 28 29 30 31 32 33 34 35 36 ... 59
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)