Чаша Амріти
- Автор: Бердник Александр Павлович
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чаша Амріти». Краткое содержание книги:
Повоєнні роки не затьмарили, не похитнули давньої дружби. Гаррі готується до польоту на Місяць, Михайло розкриває таємниці далеких галактик, Свамі вивчає складність людської психіки. Але поряд з вершинами наукових досягнень часто діють прірви розпачу й зневіри. Тільки в титанічній боротьбі духу і серця можна відшукати ясну путь до невмирущих цінностей правди та любові.
Феєричний роман «Чаша Амріти» Олеся Бердника торкається важливих питань етики, таємниць буття.
— Може, й епохальний, — пробурмотіла Ніна, обнімаючи чоловіка. На нього війнуло терпкими парфумами, розімліле тіло дружини було неприємне. Він відсторонився.
— А яка тема?
— Фізіологічна основа етики.
— Ого! Може, й любов кібернетизуєте?
— Ти ніби не сучасний учений, — стенула плечима Ніна. — Все підлягає кібернетиці. Хіба любов поза законами світу?
— Вона сама закон.
— Ну це вже щось євангельське…
— Дивно, — сказав Михайло. — Дуже дивно. Як тебе Лігосов перекував на свій лад.
— А хіба я була іншою?
— Була. Пам’ятаєш — виспівувала: «Любов — і більше нічого не треба».
— Ха-ха, згадав. Усі дівчата божевільні, коли закохуються. Та ще навесні. Грає природа, збуджує відповідні органи…
— Ніночко!..
— Що, любий? Ах, ти шокований. Ну, не буду, не буду. Ти ж у мене зорегляд, ти далекий від фізіології. Хоча, коли доходить діло… Мовчу, мовчу… Дзвінок. Здається, він…
Ніночка вийшла в коридор. Почулася приглушена розмова. До кабінету зазирнув Лігосов — керівник відділу біокібернетики Інституту фізіології. Обличчя в нього схоже на сокиру — гостре, сухе. Очі, мов швайки, біля тонких губ — насмішкуваті зморшки. Він кивнув Михайлові.
— Здоров, зоряний анахорете! Давно тебе не бачив. Скоро захист?
— За чотири дні.
— Прийду. Цікаво, якого туману ти напустиш!..
— Не більше, ніж ти. Ніночка сказала про ваші фокуси-покуси…
— Не фокуси, — засміявся Лігосов, потираючи сухі долоні, наче від холоду. — У нас — гола практика. А в тебе — пуф! — вигадки, еклектика!
— Ти правду сказав, — пожартував Михайло, — у вас — гола практика. Гола — ясно? А треба одягти ЇЇ. В одежу глузду…
— От-от, — підхопив Лігосов, — це ми якраз і робитимемо!
— Чую-чую, — озвалася Ніна, з’являючись на порозі кабінету. — Вже завелися. Прошу до столу, поснідаєте. Потім — поїдемо.
— Рано, — сказав Лігосов. — Ще люди сплять, а ми кендюхи набиватимемо…
— Вино, кава, — сказала Ніна.
— Вино — можна, — усміхнувся Лігосов. — Це — завжди. Хоч уночі. Гарне вино — радість життя. І ще — мудра жінка.
— А яка вона — мудра? — перепитав Михайло, встаючи з крісла.
— Хоч би така, як твоя Ніна…
— Комплімент? — заясніла Ніна. — Прошу за мною…
— Ви ж знаєте, Ніночко, я компліментів не говорю. Це непристойно.
Перейшли до вітальні. На столі стояло кілька пляшок вина, кофейний сервіз, фрукти. Лігосов потер долоні, понюхав цитрину.
— Чудово. Хоч ми і кібери Природи, а все-таки чудово.
— Що чудово? — запитав Михайло, розливаючи вино.
— Жити, — відповів Лігосов, піднімаючи келих. Промінь сонця пронизав фіранку, заграв у вині. — Глянь, якась банальна рідина, а чудо. Веселить серце, зігріває душу.
— Бач — серце, душа, — під’юджив Михайло, відпиваючи маленькі ковтки вина. — Ти ж кібернетик, а вживаєш метафізичні поняття…
— Нема таких понять, — сказав Лігосов. — Є чиста фізика, кібернетика. Серце — генератор енергії, насос, біохімічний трансмутатор…
— О, все-таки розширили функції серця, — єхидно озвався Михайло. — А то раніше — лише насос…
— А душа, — не звертаючи уваги на іронію господаря, вів далі Лігосов, — то є сфокусований рефлекс нашого організму…
— Не розумію…
— Чому ж? Будь-яка одрегульована машина працює весело. Так і ми. Відчуття душі — це відчуття єдиного комплексу всіх частин системи.
— Кошмар…
— Та ні, — сміявся Лігосов, наливаючи ще один келих. — То ти просто не звик до конкретного мислення. Астрономи взагалі схильні до містики. А ми — люди факту. Факт — наш бог.
— Знову бог. А всякий бог — ідол.
— Що ж — краще бог, якого можна помацати, — запевнив Лігосов. — Бог, який не маніфестує себе, — nihil, вигадка.
— А бог факту, який виявляє себе, — мара. Очевидність завжди обманює нас.
— Знаю. Але все-таки менше, ніж абстракція. В повітряних замках неможливо жити. Ми віддаємо перевагу реальному будинку, хоч би й найбіднішому. От тобі й очевидність.
— Я кажу не про таку очевидність, а про філософську…
— Заплутався, брате! З тебе філософ поганий. Ти в кібернетиці ні бум-бум, краще слухай і мовчи. Мотай на вус…
— Так гидко слухати. Брешете ви все. Моделюєте мислення, почуття… хочете до інтуїції добратися. Любов запрограмувати…
— А чому б і ні? — здивувався Лігосов. — Ніночко, можна кави? Та міцнішої!
— Одну хвилину.
Ніна побігла до кухні. Лігосов узяв кілька скибочок цитрини, посипав їх цукром, з насолодою почав жувати.
— Ти, Мишко, — плямкаючи, говорив він, — ігноруєш найголовнішу закономірність світобудови…
— Яку ж це?
— Всеохоплюючу програму природи. Все запрограмовано — від атома до… ну до ангелів, якщо вони є. Ми як піддослідні кролики в лабораторії природи. Все, що не дієш, — ти дієш не своєю волею. У нас нема свободи. Злочин, добро — все це фікції…
— Ну знаєш, — обурився Михайло. — Тоді злочинець не відповідальний…
— А він і не відповідальний, — спокійно сказав Лігосов. — Перед ким йому відповідати? Бога нема, душі нема. Перед природою? Так вона байдужа й холодна. Вона машина. Меле, крутиться, січе голови, якщо вони попадають під трибки, або підносить вгору, якщо щасливець осідлає висхідні щаблі. Ми судимо злочинця не тому, що він грішний, чи що, а тому, що більшості його дія заважає. Добро, злочин — все це фікції, символи діалектичної природи…
— Ти страшна людина, — сказав Михайло, з цікавістю дивлячись на пергаментне обличчя Лігосова. — Як ти можеш жити з таким світоглядом?
— А чому б і не жити, — знизав плечима той. — Я позбавлений ілюзій. Одні вигадують Бога. Інші — прекраснодушні ідеї. І ті, й ті — брехуни. Закон світу — вічна боротьба. Жорстока, невблаганна. Любов і краса — лише клоунські маски злоби й потворності.
— Ти цинік, — сказав Михайло. — Ти наче пеклом породжений…
Лігосов зареготався. Ніна принесла каву, він узяв чашку, одпив, вдячно кивнув.
— Ніночко, ви чуєте, що Мишко меле? Він уже замість наукових аргументів вживає терміни з церковної метафізики! Я — породжений пеклом!
— Михасику! — докірливо сказала Ніна.
— А чого з ним церемонитись? — вже дратуючись, одказав Сагайдак. — Так же можна дійти до заперечення найсвятішого. Є абсолютне добро, є любов. Не маски жорстокої природи, а її сокровенна суть. Ти мовиш неправду. Квітка — добро. Сонячний промінь — добро. Прекрасна картина, яка захоплює глядачів, — добро…
— Сліпець, — зітхнув Лігосов. — Ягня поїдає квіти. Вовк поглинає ягня. Або людина. Сонячні промені вплітаються через фотосинтез в рослинах, через асиміляцію в тваринах, в тіло людей. І кати, й жертви породжені променями сонця. У зло вплетені, висловлюючись поетично, золоті ниті сонця. А ще точніше — нема ні зла, ні добра. Є лише машина світу — а в ній маріонетки, які грають спектакль, умовившись називати те або інше — злом чи добром…
— А совість?
— Що совість?
— Чому нам радісно, коли ми діємо добро, і негарно, коли чинимо зло?
— А Гітлер?
— Що?
— Ага, — злорадно мовив Лігосов, — ти не розумієш! Есесівці теж відчували совість? Коли палили в печах мільйони жертв? їх мучила совість чи ні, я тебе запитую? Навпаки, вони раділи, катуючи людей. Чим поясниш?
— То не люди. То виродки. То — оболонки, справді кібернетичні машини…
— Тоді що — душа?
— Так. У них не було душі. Вони втратили її…
— Що ж це таке — душа? Що ж це таке — невловиме?
— По-моєму, — спокійно відповів Михайло, — це нагромаджена тисячоліттями, в процесі суспільного життя найкраща суть людей. Вона передається через рід, через нації, через мистецтво. Хтось нагромаджує, передає естафету далі й далі, а хтось — відкидає. А оскільки в природі вакууму нема, то відсутність добра заповнюється його протилежністю. Отже, душа — це запас добра. Бездушна людина — це кібер без запасу добра. Хто має в собі той чудесний запас — той відчуває радість при добрій дії, той може любити, співстраждати, шукати щастя…
— Прийди до мене, — скептично сказав Лігосов. — Я покажу тобі своїх пацюків. Вони знемагають од радості й щастя, натискуючи кнопку.
— Яку кнопку? — здивувався Михайло.