Покривало Ізіди
- Автор: Бердник Александр Павлович
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Жанр: Эпическое фэнтези
Электронная книга - «Покривало Ізіди». Краткое содержание книги:
Про життя Піфагора, який народився, як припускають, в 580 році до н. е., збереглася жменька історичних фактів і багато легенд. Автор повісті, використовуючи як факти, так і легенди, передає і реальне життя того часу, і фантастичні припущення.
Еллін залишився на самоті, довго сидів непорушний, прислухаючись до кожного шелесту. В підземеллі пливла тиша, з отвору падало денне світло, проте слабіше, ніж звичайно. Раніше Піфагор дивувався, звідки в похмурі дні береться сонячний промінь? Тепер він знав, що в стелі влаштовано складну систему прозорих каменів, які зберігали сонячне світло впродовж кількох днів. Коли було встановлено ту систему і ким — ніхто не відав. Еллін зітхнув — скільки прекрасних таємниць заховано від світу! А там — за стінами храмів — люди живуть у жебрацтві й темряві, поклоняючись моторошним, безглуздим ідолам. Чому б не понести ті знання народам, може, це зупинило б війни, облагородило серця…
Роздуми Піфагора перервав тихий стук.
Він насторожився, підвівся з сидіння, тамуючи хвилювання. Вона? Стук повторився, він долинав від дверей священної бібліотеки. Піфагор, вже не вагаючись, рушив туди. Наліг на важкі, оковані бронзою, двері, ступив у заповітну залу. В присмерку перед ним стояла дівчина з відкритим обличчям. Амадіс!
Перехопило подих. Він хотів щось сказати й не зміг. Вона поклала тонкі гарячі пальці на його вуста.
— Заспокойся, елліне. Не дивуйся, що я прийшла, що покликала тебе. Не бійся підступу. Я сама загину, якщо Сушіс дізнається про нашу зустріч… Слухай мене, прекрасний елліне, слухай… Знаєш, що ти у великій пастці?..
— Як? — приглушено скрикнув Піфагор. — Храм священного Тота — бога мудрості — пастка? Амадіс, як це може бути?
— Елліне, не будь дитиною. Я виконувала волю жерців, я була їх слухняною рабинею, але тепер — не хочу. Я порушила течію Великого Іспиту, попередивши тебе. За це — смерть!
— Але ніхто не знає, — озвався спантеличений Піфагор.
— Ніхто, — щасливо засміялася вона. — Якби ти підійшов до мене… якби обняв… тебе вже не було б на світі… або ти став би простим рабом…
— Чому ж ти…
— Я покохала тебе, — випередила його запитання Амадіс, просто й ніжно дивлячись в Піфагорові очі. — В твоєму погляді я узріла безодню чистоти й краси. Ти — як сонце для мене в цьому підземеллі…
— О Амадіс!
— Не бентежся від цих слів! Вони щирі, я чиста перед тобою, перед сонцем, перед небом. Моя любов підказала мені, як треба діяти. І ось я тут. Чи зрозумієш? Чи не одвернешся?
— Ніколи! — глухо сказав Піфагор. — Ти теж у моєму серці, дівчино… Тільки скажи… перед зустріччю зі мною… ти теж приваблювала… інших шукачів?
— Я завжди чекала, — спокійно відповіла Амадіс, ясно дивлячись в його обличчя. — Але ніхто не дійшов до мене. Всі вони гинули в болотах чи в печерах. Ти — перший, хто побачив мене…
— А як же інші жерці, ті, що прийняли посвяту? — приголомшено запитав Піфагор. — Адже вони витримали Великий Іспит?
— О елліне! — докірливо зітхнула дівчина. — Який ти ще довірливий! Жоден з них не проходив Великого Іспиту. Це випробовування лише для чужинців та для тих, кого воліють спекатися. Ти збагнув? Колись було інакше, але давно, дуже давно… Тепер все змінилося, у жерців свої таємні правила, статут. Чужинців вони не приймають у своє коло, чомусь лише тебе залишили живим. Я ще не відаю… але підозрюю щось недобре…
— Мене самого мучила непевність, — сказав Піфагор. — Безліч таємничого, заплутаного. Хто така Ізіда, звідки її жива постать, звідки лунають голоси у підземеллі? А вогні, чарівні кристали, що зберігають сонячне світло, мудрі математичні вчення?
— Ти ще не знаєш і сотої частки того, що належить пізнати, — усміхнулася Амадіс. — Коли прочитаєш священні книги в цій бібліотеці…
— Як? Письмена священної мови знає лише Сушіс. Він сказав, що передасть те знання тільки спадкоємцеві…
— Я теж знаю ті письмена, — прошепотіла Амадіс. — Не поспішай, я тобі все передам. Ти прочитаєш таблиці синів неба…
— Синів неба? — здивувався Піфагор.
— Так. Жерці суворо оберігають таємницю синів неба. Я теж всього не знаю, але ти дізнаєшся про все з цих срібних табличок. Іди сюди, дай мені руку. О ти, царевичу із моїх дитячих снів! Як часто я бачила тебе у видіннях…
— У яких видіннях, Амадіс?
— У мріях, у снах. Я знала, що зустріну тебе. Неодмінно. Серце моє сушила печаль. І ось сталося… Я бачу твої очі — ясні, як світанок над Нілом, чую тепло твоєї руки. Але я повинна встигнути, нам не можна довго сидіти разом. Слухай про синів неба, о прекрасний елліне…
Це сталося в прадавні часи. Вони прилетіли з неба на полум’яних колісницях. Очі їхні були як у людей, а постава відмінна. Сильні, нездоланні, вони вразили уяву людей землі, й народи поклонилися їм. Та сини неба забороняли прадавнім людям принижуватися і кланятися. «Ми ваші брати, ми жили на планеті, такій, як ваша земля. Тепер наша вітчизна загинула, і нам нема притулку. Ми залишимося з вами, навчимо вас мудрості. У нас нема жінок, наше знання нікому передати. Його мають вивчити ваші діти!»