Жорстокий ліс

— Бандери, хто! — відповів. Подивився на Вірчині великі зеленаві очі, які стали ще більшими від переляку, додав, наче міг цим хоч трохи заспокоїти: — «Яструбок» він, ну й…

Дівчина йшла поруч вузькою стежкою, торкаючись голим засмаглим плечем Андрієвої руки. Нараз хлопець засоромився й притишив ходу, пропустивши її вперед, — тепер Вірка йшла поруч Пилипа й зверталася до нього зі своїми наївними запитаннями.

Андрій на мить пошкодував, що вчинив так, але відразу забув і про дівчину, й про Пилипа, бо з воріт напроти кинулася жінка — заголосила пронизливо й тонко, і справжній розпач був у цьому голосінні.

— На кого ж ти залишив нас? — рвалося в жінки з грудей. Вона схопилася за край воза, намагаючись відкинути ватянку, котрою було вкрите обличчя вбитого, не вірила, що вмер, хотіла сама пересвідчитися. — Рідна кров моя!

Це була тітка Текля, Шелюкова сестра, і Андрій подумав, що справді їй тепер буде сутужно. Чоловік загинув на війні, дочекалася брата — двічі був поранений, десь під Курськом, а потім під Житомиром, та одужав і ось уже півроку, як повернувся до Острожан. Мешкав у сестри, і вона з своїми трьома дочками — одна одної менша — нарешті хоч зітхнула легше.

— Кляті іроди! — голос тітки Теклі злетів високо і там, на верхній ноті, захлинувся болем. — І піднялась у вас рука, вбивці криваві!

В кінці вулиці з'явилася людина з карабіном за плечима, і Андрій здалеку впізнав другого сільського «яструбка» Богдана Вербицького.

Демчук зупинив воза біля Вербицького, простягнув йому карабіна. Той узяв мовчки, закинув за друге плече, так і стояв, з двома карабінами, і Андрій подумав, що краще б у нього був один автомат.

Демчук відгорнув ватянку з обличчя вбитого й нарешті підняв його руку.

Голова Шелюка лежала на свіжій траві, певно, він сам накосив її, — дивився в небо розплющеними очима, і пасма мокрого від поту волосся прилипли до чола. Здавалось, він живий, просто приліг на хвилину відпочити, і коса з необтертою травою була поруч.

— Ховатимемо з сільради, — мовив Демчук, і Вербицький ствердно нахилив голову.

— Як сталося? — запитав по паузі.

— У спину з автомата, — пояснив Демчук. — Він косив на галявині, а стріляли з лісу. Підійшли кроків на тридцять і вдарили з кущів. Я гільзи знайшов.

— Скільки їх було?

— Двоє. По слідах визначив… Убили й пішли, навіть карабіна не забрали.

Тітка Текля, яка прислухалася до розмови, гукнула в розпачі:

— У спину стріляли, ви чуєте, люди, в спину, вар'яти безбожні, що ж це робиться, люди?

— Отаке й робиться… — якось байдужливо відповів Вербицький, а може, це тільки видалося Андрієві, що байдужливо — адже ж то випадок, що вбили Шелюка, могли ж і Вербицького, і хтозна, скільки ще залишилося йому жити?

Якщо бандерівці з'явилися біля села, то недаремно… З минулої осені не було в Острожанах жодного такого випадку, люди вже звикли до спокою — і ось тобі…

Демчук вйокнув, і Білка потягла віз до сільради.