Волинь
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Волинь». Краткое содержание книги:
Автор описує події, які відбувалися на Волині: бої між поляками та більшовиками у 1914–1918 роках, між Центральною Радою та більшовиками у лютому 1918 року, рух українського відродження, терор польської влади у 30-х роках. Дія відбувається у відносно короткому часовому проміжку, та цей час був вирішальним для цілого народу і визначив його минуле і майбутнє.
І батько відмочує теплою водою присохлу намітку та вату, накладає свіжу, зав'язує і відходить знову до машини… Що б там не було, а домолотити збіжжя сьогодні мусять. У них же з братом одна спільна машина, а тому треба квапитися, щоб міг ще помолотити і Єлисей. Сьогодні й Василь мусів таки залишитися дома та гонити замість Володька коні. З цього був дуже вдоволений, бо школа ніколи не манила його.
І коли всі відійшли до машини, а мати пішла поратися біля худоби, у хаті залишилися тільки Володько та Хведот, що спочатку не міг зрозуміти, що то з «Воводьком» трапилось. Він ніяково вертівся коло брата, придивлявся, щось міркував. Часом підійде:
— Воводьку, Воводьку… Дузе тебе бовить?.. — питає та навшпиньки спинається, щоб зазирнути братові в обличчя.
— Ах, іди ти собі, — відповідає той, і Хведот далі нічого не розуміє.
На дворі гарчить машина. «Но!.. Но-о-о!..» — гукають поганячі, а в такт поцьвйогують батоги. Володько намагається визволити здорове око, яке тільки злегка припухло, бо темнота обридла йому. В лобі над бровами щось дуже тисне і заважає розплющитись окові. Одначе Володько розплющує його і дивиться в стелю.
Зір неясний, химерний. Стелю з дощок, з тонкою верствою тинку, розмальовує Володькова фантазія різними малюнками. Він знаходить там стару бабу повитуху, Секліту. От вона здоровенна, з величезною головою, окутаною у вовняну хустку. За нею біжить з двома головами пес. Одна голова спереду, друга ззаду. Секліта (видається Володькові) рухається в напрямі лісу… Он той ліс. Балка якась, а далі не то ставище, не то нивка збіжжя. Над усім палахкотить сонце.
Фантазуючи Володько забуває біль. Коли спиняється машина, до хати забігає то батько, то хто інший з робітників «зобачити, що поробляє наш слабий».
На другий день око зовсім заплило гноєм. Машина відмолотила і на хуторі стало тихо. Батько роздумував: їхати чи не їхати по лікаря? Їхати — грошей шкода, не їхати — дитини шкода. І так у роздумуванні минав день за днем. Кожного ранку і вечора дбайливо промивав він Володькові рану. Промиваючи, питався:
— Ну, як? Не краще?..
— Не знаю, тату… Не чую.
— А болить?..
— Болить.
— Ну, ну… Ти-но мені будь козаком…
Мати парила молоко, варила яєчка, пекла для хворого коржика, а при хворому, траплялось, дістане дещо і Хведот, який чапів тут невідступне. Промивати ока Настя не сміла. Матвій боїться, що «вона» не потрапить і чорт батька зна що напецькає. Настя не сперечалась. Вона тільки вечорами, коли гасили світло й усі клались, довше ніж звичайно простоювала навколішках та молилася щиро і тепло. Вона чекала чуда і чудо сталося.
По двох тижнях Володько виразно відчув, що око його збереглося. Воно починає вже ворушитися та продирається назовні. Корови ввесь цей час прийшлося доглядати самій Насті, зате не було кому затопити, щоб «який там харч спартолити». Але Матвій не проявляв невдоволення, хоча той харч часом зовсім зле був «спартолений». Що подієш? Не розірветься ж «вона» дійсно.
Минуло ще пару днів. Володько знову гонить корови. Око вже гоїться. «Слава Богу, — думає Матвій. — Обійшлося без утрати». Він приходив щодня втомлений з корчунку, спокійно сідав за стіл, комляв хліб, їв бараболю зо шматком сала, заходив до худоби, а опісля лягав.
Володько згадав про песика, якого приніс Василь. Одного разу питає Василя:
— А де твій собачок?
Це було під вечір, коли Василь пригнав саме з паші худобу.
— А ти ще його не бачив? — хвалиться Василь. — Це вже такий псюра, що ой-ой!.. Не скажеш мамі, то покажу…
— Дурний би був казати, — дивується Володько з Василевої наївності.
— Ну, то ходи…
І вони пішли за клуню, де ростуть кущі агрусу, малин, бозу тощо. З цього боку стіна клуні не задельована дилями, а лише заложена міцно зв'язаними батьком в'язками пшеничної соломи. А батько, коли вже в'язав в'язку, то в'язав. Як камінь. Дійсно з таких в'язок можна стіну мурувати.
Оцією-то солом'яною стіною покористувався Василь, щоб заховати свого собаку. Він висмикав одну в'язку, зробив у стіні кубашку, вистелив її м'якенькими тринами і там щеня вселив. Кожний день приносив йому туди їсти «помийок» з муки, молока та води.
— Він вже не сліпий… Бачить все і п'є молоко, як кіт, — пояснює Василь, тримаючи песика перед самим Володьковвм лівим оком. Цей взяв його на руки: