Сповідь у камері смертників

Третя стадія дасть багато самостійних держав у межах мусульманського світу.

З народом відбувається те ж, що і з окремою людиною. Спочатку вона мала і ходить, тримаючись за мамину спідницю. Потім вона йде за батьком. Нарешті виростає, стає дорослою, батьківську опіку починає сприймати як обмеження її волі і відходить, щоб вести самостійне життя. Так і з народом. Чи він раніше просто не доріс був до розуміння потреби своєї окремої держави, чи потрапив у залежність всупереч своїй волі — однаково надходить час, коли чужа опіка стає йому нестерпна і така ж неприродна, як неприродним було б 25-річному чоловікові йти, тримаючись за батькову руку. Будь-які міркування — економіки, зручності, затишку, вигідності, безпеки — не можуть виправдати перебування дорослої людини у стані підопічного, бо підопічний недієздатний, а вона ж дієздатна! Так і народ. Коли він виріс до дорослості і усвідомлює себе за дієздатного, тоді не може залишатися під опікою іншого, як би вона не називалася — дружба народів СРСР, дружба братніх народів Югославії, мусульманське братство чи ще як інакше. Зростання — процес природний. Скільки б не намагалися його зупинити в СРСР росіяни, в Югославії серби, в Ірані перси, в Індії індуси, їм ненадовго це вдасться.

У той час, коли бачимо уніфікацію побуту (житла, предметів споживання), відбувається безупинне збільшення різноманітних суспільних структур, починаючи від політичних партій і кінчаючи різноманітними клубами. Не уніфікація світу відбувається, а його ускладнення, урізноманітнення. Пізнання людством самого себе приводить до думки, що плюралізм його — така ж закономірність, як у природі біномія: чоловік — жінка, притягання — відштовхування, плюс — мінус… Того не може одна нація досягнути такої військової потужності, за якої б мала спроможність диктувати свою волю всьому людству. Як луг цвіте різнобарвними квітами, так рід людський різноманітний, і прагнення помалювати його в одну червону барву суперечить природі. Вельми симптоматично і останнім часом дедалі більше зустрічаємо випадків, коли самі росіяни починають розуміти, що від загарбання інших народів немає добра не тільки загарбаним, але й їм самим. Наочний приклад згубності свого імперського впливу в культурі вони бачать щодня: трупи оперних театрів усіх 15-ти республік привозять до Москви не 15 різних національних спектаклів, а одне і те ж — наприклад, оперу Бородіна «Князь Ігор», що давно відома москвичам у не гіршому власному виконанні. Імперський вплив плодить провінціалізм на місці заглушеної оригінальної національної культури.