Зачаровані музиканти

Орішківці були не єдиним селом на Журавенщині, котре спалили тоді татари. Погоріли ще Сугрів і Дзюрки.Іноді, через якийсь час, вцілілі мешканці верталися, копали землянки, а потім починали спинатись догори, як та обгоріла яблуня.І село відроджувалось знову. Та найчастіше не було кому вертатися додому. Хто не згорів, не зітлів, стятий шаблею чи підкошений стрілою, той опинявся там, звідки не вертаються — в неволі.Декому велося там незле, і не хотілося йти знову під руку захланного дідича. Приймав чужу віру, міркуючи, що Бог — один, просто його називають по-різному. У такому разі боялись козаків, як колись татарви, бо вони жорстоко розправлялись з перекинчиками. Кому ж було зле, той, звісно, утікав додому чи приєднувався до козаків і мстився: убивав, гвалтував, спалював, грабував. Отож, світ перебував у такій собі хисткій рівновазі.Усе залежало не від політики, а від того, скільки людей на одному боці, а скільки на іншому; скільки відомщено, а скільки покривджено. Тобто від маси. Окрема душа не вартувала нічого, хіба могла виспівати, виговорити свою муку і велике терпіння. Як подумати, то по-справжньому чоловіка прив’язувала і вабила до себе лише така дрібниця, як кусник землі, на якому стояла його хата, та, може, ще надія, що десь у чужому селі відшукаються кревні.Але й цього вистачало, щоб перебороти страх.І воно було сильніше за всі армії та орди на світі.

Траплялось, село трохи посувалось туди, де начебто було безпечніше, і називалось так само, або трохи змінювало назву. Орішківцям не судилось відродитись. Землю розорали, залишивши чомусь піч та підмурівок дзвіниці, можливо, для того, аби позначити межу володінь. Піч мало чим нагадувала піч, бо не мала комина — палилася на чорно, а дзвіниця нагадувала зруб криниці.На її вичовганій долівці ніяк не вдавалось прорости траві.

На долівці спав чоловік, з одежі дрібний шляхтич, але геть зарослий і обдертий. Скрай поля ходили буськи і круки, ніби пильнували його сон. Буськи насправді збирались у вирій, а круки вишукували щось у розмоклій від недавніх дощів землі.Може, сподівались знайти там щось блискуче, бо невідомо, що було до того зниклого села: якесь інше село, місто, замок.

Чоловік був вимащений сажею, бо ночував у печі, як у норі. Він сам не знав, чи ця земля була колись його чи ні. Міг помилитися, бо пішов на службу ще дитиною, і ніколи не вертався, аж донині. Коли служба його скінчилася.

Він ночував тут уже кілька днів. Не міг покинути цього місця. Як тільки виходив край поля, щось його завертало. Почував такий страх, що ноги йому німіли, й нападав плач.Іноді йому ввижалися чорні вершники на чорних конях, без лиця. Наставляли на нього блискучі списи, і не пускали. Часом перед очима бухкав огень і клубочився чорний дим. А іноді стрічала його якась музика, така смутна, що тікав, аби серце не розірвалось. Плакав ще й від того, що крила його поламались, коли він упав акурат між тим, що було дзвіницею, і тим, що було піччю. Пір’я обсипалось, і він на ньому спав у печі, а кості склав у кутку. Уночі вони часом торохкотіли, нагадуючи про нетривалий політ. А на його тілі ще не зажили рани від падіння.