Мазепа. Людина. Політик. Легенда.
- Автор: Журавлев Денис Владимирович
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-3657-8
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Мазепа. Людина. Політик. Легенда.». Краткое содержание книги:
Предметом особливої уваги Мазепи була зовнішня і внутрішня торгівля, що давала чималий прибуток гетьманській скарбниці. Українська козацька держава традиційно торгувала з європейськими країнами, Росією, Кримом та землями донських козаків сільськогосподарською сировиною (зерном, горілкою, тютюном, поташем, прядивом, шкірами, воском, салом, худобою), а також селітрою, виробами з вовни, скла тощо. Імпортувалися ж здебільшого предмети розкоші (вина, коштовні тканини, дорога зброя, прикраси), промислові товари тощо. Основним торговельним маршрутом для операцій із європейськими купцями залишався шлях через Польщу, порти Данціг (Гданськ), Ригу та Кенігсберг і Балтійське море, який активно використовувався в останній третині XVII століття, але був фактично перекритий для українських купців з початком Північної війни Росії зі Швецією, коли великі території в Польщі та Прибалтиці контролювали шведські війська. Українським купцям не треба було «прорубувати вікно до Європи» – вони вже давно торгували з нею, використовуючи згаданий маршрут, і спроби Петра І (1701 рік) запровадити обов'язкове вивезення деяких товарів (наприклад, прядива) лише через далекий і незручний і для українців, і для більшості російських торговців Архангельськ вели тільки до економічних збитків та незадоволення в середовищі купецтва. Ще один, південний, маршрут використовувався для торгівлі з Молдавією, Валахією, Кримом та Туреччиною в періоди між війнами. Він став активніше використовуватися українськими та російськими купцями після підписання Константинопольського миру Росії з Османською імперією в 1700 році.
Важливе місце в балансі козацької України посідала торгівля з Росією. Слід нагадати, що в цей період між двома державами, попри васальний, залежний статус України, існували митні кордони, і російський уряд бачив в українських товарах небажану конкуруючу продукцію, перешкоджаючи реалізації якісної і недорогої української горілки і тютюну на російському ринку. Гетьмани Самойлович і Мазепа робили все, аби усунути ці перешкоди (зокрема і шляхом підкупу російських чиновників, як і польських магнатів або членів магістрату Данціга), але остаточно здійснити це їм не вдалося. Проте українська продукція все ж знаходила свої ринки збуту, зокрема і в Росії. Важливим було встановлення і зміцнення торговельних контактів Гетьманщини з різними українськими землями – Правобережжям, новозаселеною Слобідською Україною, Галичиною тощо.
Зрозуміло, в XVII – XVIII століттях Українська козацька держава ще не мала свого «міністра» промисловості чи сільського господарства (слід зважати й на те, що держава Богдана Хмельницького з самого початку будувалася як військова, її керівництво, за критичним висловом М. Грушевського, «так і не вилізло з функцій штабу армії»). Але люди, що відповідали за розвиток цих важливих аспектів життя, були.
І призначав їх гетьман. Щоправда, за доби Мазепи ще не існувало посади генерального підскарбія, який займався б фінансами держави, і персональний гетьманський скарб, за середньовічною традицією, не відділявся від державного (тому варто пам'ятати, що накопичення українськими гетьманами, зокрема й Мазепою, великих багатств мало на меті не лише підвищення особистого добробуту, але й поповнення державної скарбниці). Вперше розмежування державної скарбниці та власне гетьманської буде зафіксоване лише в «Конституції» Пилипа Орлика у зв'язку з тим, що небіж Мазепи, Андрій Войнаровський, претендуватиме на всю спадщину покійного дядька, тим самим залишаючи новообраного гетьмана Орлика без грошей у державній скарбниці (та ще й за важких умов еміграції).
Проте вже за часів гетьмана Мазепи справами господарчого характеру займалися деякі представники генеральної козацької старшини (наприклад, генеральний обозний І. Ломиковський, або деякі довірені особи гетьмана – В. Кочубей, Д. Максимович, П. Орлик). Важливі економічні функції та доручення гетьмана в різні часи виконували також Іван Лисиця (колишній полковник брацлавський), Юрій Харевич (знатний військовий товариш і гетьманський дворянин, «дозорця конотопських млинів» гетьмана), Тимофій Радич (знатний військовий товариш, теж конотопський старшина), Олексій Туранський (випускник Києво-Могилянської академії, який навіть писав вірші латиною, – глухівський сотник, згодом генеральний суддя). Окремі господарські доручення гетьмана виконували також великі купці: українські (Максим Васильківський, Спиридон Ширай) та іноземні (Сава Владиславич-Рагузький, боснієць з міста Рагуза (сучасний Дубровник у Хорватії), який тримав у своїх руках значну частину української зовнішньої торгівлі поташем, а також був фінансовим агентом гетьмана Мазепи та Петра І на Балканах. У 1720 році він заснував першу в Україні полотняну мануфактуру, де виготовляли вітрила для кораблів російського флоту).