Експансія-I

— Упевнені? — замислено протягнув Штірліц. — Вашими б устами та мед пити. Чому ви думаєте, що ми повернемося додому? Я щось не дуже в це вірю.

— Дон Феліпе! — гукнув Кемп. — Ще одну пляшку. Тільки давайте андалузького… І де наша труча?

— А хіба ви не чуєте, як пахне димом? — озвався дон Феліпе. — За три хвилини труча буде на столі…

— А чого це ви сказали «наша труча»? — спитав Штірліц. — Це моя труча, моя, а не ваша.

— Чому ви не їсте сиру?

— Тому що я його ненавиджу. Я сиджу на ньому майже рік, розумієте?

— А навіщо замовили?

— Від жадності, — подумавши, відповів Штірліц. — Жадність і заздрощі — головні рушії дії.

— Невже? А мені здавалося, гнів і любов.

— Любите Вагнера, — мовив Штірліц.

— Дуже, — признався Кемп. — І він вартий того.

Він налив повну склянку Штірліцу; а йому не вистачило; росіянин не здивувався б, якби я відлив половину, подумав Штірліц, але якщо я зроблю це зараз, до мене поставляться з підозрою, бо тут так не заведено і будь-яке відхилення від норми дискомфортно і тому викликає відштовхування, відчувають чужака; тільки в умовах традиційної демократії суспільство не боїться, що чужий відособлюється; лад, який створив Гітлер, авторитарний за своєю суттю, не терпів нічого того, що фюрер вважав неорганічним і позатрадиційним; людська самість каралася табором чи розстрілом; спочатку рейх і нація, а потім уже людина; великий жах випав на долю нещасних німців, боже ти мій…

— Як ви ставитеся до Гітлера? — спитав Штірліц і, похитуючись, підняв свою склянку.