Таємниця Жовтої кімнати

— Постріл був не один: стріляли двічі. Ви забрехалися. Якщо почули один постріл, то почули б і другий.

— Боже милий, пане слідчий, то ми, напевно, почули лише другий, бо коли стріляли вперше, ми ще міцно спали!

— Пострілів справді було два, — втрутився татусь Жак. — У мого револьвера барабан був повний, ми чули, як за дверима ляснуло два постріли, а тоді знайшли в Жовтій кімнаті дві обсмалені гільзи, виколупали дві кулі. Хіба не так, пане професоре?

— Так, — підтвердив професор. — Два револьверні постріли, один приглушений, потому другий — дуже гучний.

— Чому ви й далі викручуєтеся? — вигукнув пан де Марке до консьєржів. — Думаєте, поліція дурніша за вас? Усе свідчить про те, що на момент трагедії ви були надворі, поблизу флігеля! Що ви там робили? Не хочете казати? Ваша мовчанка видає вашу причетність! А щодо мене, то я особисто не можу пояснити втечу вбивці нічим, окрім того, що йому подала допомогу ця парочка, яка була з ним у змові. Одразу ж після того як двері було виламано, а ви, пане Станжерсон, кинулися до своєї бідолашної дочки, консьєрж та його дружина влаштували втечу злочинцеві, який прослизнув до вікна передпокою й вистрибнув у парк. Консьєрж зачинив за ним вікно й віконниці. Бо, врешті, не зачинилися ж вони самі собою! Така моя думка. Якщо хтось може уявити собі цю картину інакше, то нехай висловиться.

Заговорив професор Станжерсон:

— Це неможливо! Я не вірю в те, що мої консьєржі брали участь у змові, хоча мені важко збагнути, що саме вони робили в парку глупої ночі. Але я стверджую: це неможливо, по-перше, тому, що консьєржка тримала лампу й не зрушила з порога кімнати; по-друге, тому, що я сам, коли двері було виламано, впав навколішки біля доньки, і ніхто не міг вийти або ввійти в цю кімнату цими дверима, не переступивши через мою дочку й не відтрутивши мене самого! Це неможливо, повторюю, бо коли татусь Жак та консьєрж зазирнули в кімнату і під ліжко, як зробив це я, ввійшовши туди, їм одразу стало ясно: в кімнаті нікого, крім мене та моєї вмирущої дитини, немає.

— Що думаєте з цього приводу ви, пане Дарзак, адже ви ще й словом не обмовились? — запитав слідчий.

Пан Дарзак відповів, що він нічого не думає.

— А ви, пане начальнику поліції?

Пан Дакс, начальник розшукової поліції, який досі лише слухав та вивчав місце події, нарешті зволив розтулити вуста:

— Поки злочинця не знайдено, годилося б з’ясувати спонуку злочину. Це б нас дещо посунуло вперед.

— Пане начальнику поліції, на нашу думку, злочин скоєно під спонукою ницих пристрастей, — доповів пан Марке. — Речові докази, що їх залишив убивця, а саме — вульгарного смаку хустка та берет, який звичайно носять простолюдини, наводять на думку про приналежність злочинця аж ніяк не до високих верств суспільства. Гадаю, консьєржі могли б докладніше нам про все розповісти…

Начальник поліції, обернувшись до професора Станжерсона, знову заговорив тим холодним тоном, який завжди здавався мені ознакою високого розуму й сильного, загартованого характеру: