Тринадцять загадкових випадків
- Автор: Кристи Агата
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-1347-3
- Переводчик: Віктор Йосипович Шовкун
- Жанр: Классические детективы
Электронная книга - «Тринадцять загадкових випадків». Краткое содержание книги:
«Хто твій лікар?» — запитала я.
«Доктор Ролінсон».
Мені доводилося його бачити. Якось Мейбл мені показала його. Якщо висловити це максимально простою мовою, то я б описала цього чоловіка як типового старого недоумка. Я мала надто великий життєвий досвід, щоб вірити в непомильність лікарів. Деякі з них люди розумні, а деякі — ні, але в половині випадків навіть найкращі з них не знають, що з вами таке. Тому я волію не мати жодних стосунків ані з лікарями, ані з їхніми ліками.
Я добре обміркувала ситуацію, а тоді надягла капелюшок і пішла до доктора Ролінсона. Він був достоту такий, яким я його собі й уявляла — приємним старим чоловіком, доброзичливим, неуважним і таким короткозорим, що мені стало його шкода, глухуватим, а до того ж неймовірно вразливим і дратівливим. Він відразу ж сів на свого коника, коли я згадала про смерть Джофрі Денмена, й довго розбалакував про гриби, їстівні та неїстівні.
Він допитав кухарку, і вона зізналася, що один або два серед тих грибів, які вона зготувала, мали трохи «дивний вигляд», та оскільки їх було доставлено з крамниці, то вона подумала, що з ними все має бути гаразд. Але чим більше вона думала про них потім, тим більше приходила до висновку, що вони мали не зовсім нормальний вигляд.
«У цьому немає нічого дивного, — сказала я. — Спочатку вони були для неї цілком нормальними грибами на вигляд, але в кінцевому підсумку стали оранжевими та вкритими червоними плямами. Немає нічого такого, чого люди з цього стану не можуть пригадати, якщо докладуть відповідних зусиль».
Я зрозуміла, що Денмен уже втратив дар мови, коли лікар прийшов до нього. Він був неспроможний ковтати й помер за кілька хвилин. Лікар, здавалося, був цілком упевнений у тому діагнозі, що його записав у свідоцтві про смерть. Але яка частина в тому діагнозі була від упертості, а яка від щирої віри, я не могла збагнути.
Я відразу повернулася додому й попросила Мейбл сказати мені щиру правду про те, навіщо вона купила миш’як.
«Ти, певно, мала щось на думці», — сказала я.
Мейбл залилася слізьми.
«Я хотіла заподіяти собі смерть, — заскиглила вона. — Я була надто нещасна. Хотіла з усім покінчити».
«Ти ще маєш миш’як?»
«Ні, викинула».
Я довго сиділа, обмірковуючи становище з усіх боків.
«Що сталося, коли він почув себе зле? Він тебе покликав?»
«Ні. — Вона похитала головою. — Він подзвонив — і дзвінок був дуже гучний. Певно, він дзвонив кілька разів. Нарешті Дороті, покоївка, почула дзвінок, розбудила кухарку, й удвох вони спустилися вниз. Коли Дороті побачила його, то перелякалася. Він марив і бурмотів щось незрозуміле. Вона залишила з ним кухарку й прибігла до мене. Я підхопилася з постелі й пішла до нього. Звичайно ж, я відразу побачила, що йому дуже погано. На лихо, Брустер, котра доглядає старого містера Денмена, була відсутня тієї ночі, тож ніхто з нас не знав, що робити. Я послала Дороті по лікаря, а ми з кухаркою залишилися біля нього, однак через кілька хвилин я вже не могла витримати; це було надто жахливо. Я побігла назад до своєї кімнати й замкнула двері».
«Це було дуже егоїстично й погано з твого боку, — сказала я. — І немає сумніву, що така поведінка дуже погано тобі прислужилася. Кухарка, безперечно, розпатякала про це повсюди. Так, так, погані твої справи».
Далі я поговорила зі служницями. Кухарка хотіла розповісти мені про гриби, але я зупинила її. Я вже стомилася від цих грибів. Натомість я розпитала обох дуже прискіпливо про стан їхнього хазяїна тієї ночі. Обидві погодились на тому, що він був у страхітливій агонії, не міг ковтати, а говорити міг лише здушеним голосом, і коли говорив, то це було безладне белькотіння — нічого такого, що мало б сенс.
«А ви розчули бодай якісь слова?» — поцікавилась я.
«Він белькотів щось про рибу, чи не так?» — сказала одна з них, обернувшись до другої.
Дороті заперечувати не стала.
«Купа риби, — сказала вона, — якась нісенітниця, схожа на це. Я відразу побачила, що він не при своєму розумі, бідолашний джентльмен».
Я теж не побачила в усьому цьому ніякого глузду. Останнє, що я могла зробити, — це піти до Брустер, яка була кощавою жінкою середнього віку, десь років п’ятдесяти.
«Шкода, що мене не було там тієї ночі, — сказала вона. — Ніхто, схоже, навіть не намагався допомогти йому, доки не прийшов лікар».
«Думаю, він марив, — сказала я із сумнівом у голосі. — Але ж маячня не належить до симптомів харчового отруєння, чи не так?»