Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер
- Автор: Оксеник Сергій
- Серия: Лісом, небом, водою #3
- Язык: украинский
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер». Краткое содержание книги:
І все ж — звідки ця темна підземна сила взялася? Чому вона така ворожа до людини? На ці запитання, можливо, відповість доля зовсім іншого персонажа, який назвав себе Інженером.
Остання книга трилогії «Лісом, небом, водою» так само сповнена фантастичних пригод і пригодницької фантастики, як і дві попередні: «Лисий» і «Леля».
А тоді вона сама принесе ночви й каганець і знайде його тут. Іще гірше. І сховатися від неї нікуди. І до Щурової хати не сховаєшся. Нема Щурової хати. Мишу охопив невимовний розпач. Ніде йому місця немає! А головне, що обурювало, — уже третій день його немає вдома, а вона й досі не почала його шукати, нікому нічого не сказала. Так наче він часто зникав із дому на цілих три дні. Та він ніколи й ночі не провів поза домівкою! А вона так!..
Дощ періщив несамовито. Часу до тієї миті, як почне крапати на Помидору, вже не лишалося. Дощ — це добре. Дощ у дорогу — це щаслива прикмета. До того ж звірина в лісі під дощем не ходить. Не годиться, звичайно, виходити в путь серед ночі, але ранок не за горами. Вранці зійде сонце й обсушить відважного мандрівника.
Забравши торбу з припасами, зброю, куфайку й капелюха, Миша тихцем пробрався до драбини, обережно спустився під зливою і так, мокрий і зацькований, вирушив до лісу.
Яке літо краще?
З усього села приходили люди скаржитися на грозу. Там вона зламала дерево, там зірвала стріху, там завалила паркан. Усі були в бруднющих черевиках, а Вухань і сам придибав не кращий за черевика. Десь по дорозі послизнувся, з’їхав у калюжу й тепер мав весь правий бік такого кольору, що всі мимоволі принюхувалися.
Лисий щонайперше послав його разом із Петрусем перевіряти громовідводи. Дав Петрусеві шмат березової кори, якої Василько натягав незрозуміло навіщо повну хату, загострену паличку й наказав позаписувати, в якій хаті які негаразди. Вже з дверей повернув їх і додав, що хай записують усі негаразди — не тільки з громовідводами.
Наталочку послав до кузні, щоб погамселила в било. Вона побігла, й щасливішої людини, здається, не було в усьому селі. Кому ж не хочеться покалатати в било скільки заманеться!
Леля весь час дивилася на нього широко розкритими очима, ні про що не питала, але, схоже, й так усе розуміла. Хоча що вона могла розуміти? Вночі спала, тож не знала нічого про передгрозову пригоду на подвір’ї. І все ж мовчки дивилася, безперечно, про щось здогадуючись. А може, просто помітила, що Лисий мов не при собі. Дає всім завдання, а думає про інше. Про що?
Аж ось загуло било. Лисий підвівся перший, за ним решта людей, і всі пішли до Лисої криниці, де вже почав збиратися народ.
Дехто спершу подався до кузні, а потім люди збагнули, що там усе одно на всіх місця б не вистачило.
А Наталочка, прибігши від кузні, вже не була така щаслива. Коли калатала, думала, серце від радості вискочить із грудей. А покалатала — й заспокоїлася. Щастя не буває довгим.
Утім, з останнім твердженням міг би посперечатися Глина. Він дуже полюбляв великі зібрання. Хтось чимось поділиться, хтось за вухом почухає, хтось — і така радість трапляється — може якусь палицю кинути. Буде по що збігати. Хоча про палку він так подумав, узагалі. Ясно, що коли навколо криниці така сила людей, куди ж ти кинеш ту палицю! Та й не розженешся тут — ще хто наступить мимохіть. Але й без бігання за палкою є багато щастя.
А запахи! Всі ж люди пахнуть по-різному. Такого запаху, як у Лелі, звісно, немає ні в кого, та все одно — й інші пахнуть цікаво. І земля пахне по-різному: одна річ сухий пісок і зовсім інша — втоптаний ґрунт після дощу.
— Лисий! Що це там наш Петрусь із Вуханем попід стріхами лазять? Може, кого шукають? — гукнув хтось із натовпу.
— Ага, приховане срібло! — відповів так само невидимий хтось. — Лисий знову на вовкулаків іти надумав.
— А чого, з Лисим я пішов би. Цікаво ж побачити все те, про що Василько розповідав.
— А де Василько?
— Тут я, — озвався хлопчик.
— Може, ще що розкажеш?
— Справді, Васильку, розкажи щось! — уже й жінки причепилися.
— Та годі вже вам, — стиха сказав Лисий, і всі замовкли. — Хіба ж до розваг? Хто пам’ятає таку грозу й таку бурю?
Ніхто не відповів.
— От бачите. А зима яка була! Що ж нам від літа чекати?
— Охо-хо! — зітхнув Опенько. — Цього ніхто не знає. Воно ніби після холодної морозної зими мусить бути сухе й спекотне літо. А гроза… навіть не на цвіт, а до цвіту…
— То що робитимемо? — знову спитав Лисий.
— А що ж тут зробиш! Погоди не зміниш.
— Це зрозуміло. Але ж до неї можна підготуватися.
Опенько захихотів.
— Як же ти підготуєшся, коли ніхто не знає, чого від неї чекати? Он зима яка була! Хіба ж хто знав?
Народ згідно загомонів. Справді, погоди не передбачиш.
— Так може, треба готуватися до найгіршого? — задумливо запропонував Лисий.
— Хех! — пхикнув Опенько. — А що найгірше? Дощове чи спекотне? І те, й те погано.
— Це правда! Так воно і є! — підтримали його односельці.
— Але цього року на дощове літо не дуже скидається, — роздумливо мовив Лисий. — Чи я помиляюся?
У відповідь загомоніло кілька голосів, мовляв, так, не дуже. Швидше за все літо буде посушливе.
А далі розмова припинилася, бо з нелюдським лементом прибігла несамовита Помидора.
— Рятуйте! Рятуйте!! Лисий! Людоньки! Та що ж це таке! Рятуйте!!! Мишу вбило!
Куди подівся Миша?
Помидора була розпашіла після довгого бігу по вулицях і вигляд мала швидше здивований, ніж зляканий. Вона дивилася навколо й ніби всіх питала поглядом: «Ви могли таке чекати від Миші — взяв і загинув!»
Відомості з неї довелося витягувати дуже довго.
— Хата Щура… — схлипувала Помидора. — Хата завалилася. А він… А він — у хаті… Все на нього…
Лисий обвів поглядом людей, що стояли в перших лавах навколо них. Опенько кивнув.
— Хата Щура вночі завалилася. Це правда.
— А що Миша там робив уночі? — здивувався Лисий.
— Не знаю… Він на горищі ночував… А потім пішов туди… І все… Як гримнуло!..
— А чому він ночував на горищі?
— Не знаю… Образився…
— На кого? На вас?
— Ні… Не на мене… А потім на мене…
— Тітко Помидоро, — не витримав Лисий, — поясніть по-людськи. Що сталося? Чого він пішов до Щурової хати? Та ще вночі…
— Не знаю ж, кажу… — І знову плач і невпинні схлипи.
— А ви де були?
— Та в хаті ж!..
Хтось у натовпі неголосно, але чутно захихотів.
— Ви посварилися? — спитала Леля. Вона зрозуміла, що треба самій питати, бо Лисий зовсім не ті запитання ставить.
Помидора кивнула.
— Давно?
Помидора знову кивнула. Леля помовчала, й та відповіла конкретніше:
— Три дні.
— І що, він три дні жив на горищі?
— Ні… Спочатку в хаті Щура… Потім змерз і прийшов додому…
— Додому?
— Ні… На горище…
У натовпі вже засміялися голосніше. Втім, Помидора, схоже, нічого не чула. А може, їй уже було байдуже.
— Звідки ви знаєте? — спитала Леля.
— Так чутно ж… Я все чула… Як він залазив, як спав…
— Як це?
— Ну, як засне, то хропе… А вдень, коли мене не було… Заходив, брав їжу, речі…
— Які речі?
— Теплі… Ніж, зброю… їжу…
— Навіщо йому зброя на горищі?
— Та це ж він… він збирався йти…
— Куди це?
— До вовкулаків… Щоб перестріляти… Щоб більше не приходили…
Тут уже було не до сміху. Навколо криниці запала мовчанка.
Нарешті її порушила Дзвінка, Вуханева дружина:
— Сам?!
— А з ким же… — відповіла Помидора. Вона враз заспокоїлася. Запитання Дзвінки ніби дало їй право пишатися чоловіком. — Ніхто ж не погодився йти з ним.
Помидора обвела людей навколо ображеним поглядом, який ніби звинувачував усіх присутніх у загибелі Миші.
— Скільки можна теревені правити! — розлігся густий бас Бороди. — Може, він іще живий, а ви базікаєте тут, як баби… — Він раптом усвідомив, що й Помидора, й Леля справді належать до жіночої статі, махнув рукою і швидким кроком рушив на край села, де ще недавно стояла хата Щура. За ним Лисий, а слідом і всі односельці.