Схід

А тепер цей Іркутськ і Ангара, ув’язнена бетонними набережними. Над самою водою росли бур’яни, у заплавах збиралася брудна вода. Дівчата прогулювалися з пляшками пива, а потім реготали і люрили в кущах. Це місто будували у XIX столітті польські засланці: магазини, готелі, ресторани та ін. Мене це зовсім не обходило. Шкірою пробігали мурашки від думки, що я можу зустріти якогось засланця. Я волочився вуличками і думав про власне заслання, про Росію, яка увійшла в моє життя раніше, ніж я взагалі усвідомив її існування. Вона, мабуть, оточувала мене, як тундра і тайга разом узяті. Після «Мурзилки», напевно, був телевізор і мертвецькі передачі зі з’їздів КПРС чи десь звідти, звідки вони передавали виступи цих своїх зомбі: Косигіна, Брежнєва, Громико. Тоді була лиш одна програма, нікуди було втікати. У чорно-білому телевізорі це нагадувало промовляння каменів, квиління мінералів, і в них насправді було стільки життя, як у половинці цегли. І вже тільки за це — за дитячі муки, за відібраний у мультфільмів і вестернів час — вони мусять смажитися в пеклі. І тепер я приїхав сюди, щоб переконатися, який же простір їх породив. З цим пивом ходили всі молоді. Такий стиль: лінива прогулянка з початою пляшкою. Або розмови десь у тіні. Термометри щодня показували тридцять п’ять градусів. Я був ідіотом зі своїм светром у наплічнику. А ще одноразові шприци, голки і анальгетик «Оліфам» в ампулах. Отож спека і нервова тінь тополь. У цьому місті росли лише тополі. Їхнє листя було запорошене. Тоді, малим, я підозрював, що з цим белькотінням щось не так. Відчував, що то не чесно, що старі, мертві і чужі забирають увесь час. Діти можуть нічого не розуміти, але вони відчувають облудність. Похмурий, важкий і брутальний — таким був той Радянський Союз в очах дитини. Невідомо, звідки у нас взялися червоні емальовані зірочки із золотистим лицем Лєніна посередині. Мабуть, хтось їх роздавав, запускав поміж нас — колекціонерів відзнак, блискіток, металевих значків — але вони не мали жодної вартості. За них нічого не можна було отримати. Один або два рази я щось таке мав, але було соромно взяти це до школи чи взагалі комусь показати. Що вони собі думали, ці виробники і дистриб’ютори такого непотребу? Що вони що? Що переважать американський прапор, значок «Мерседеса» чи принаймні хрест Гарцера, не кажучи вже про залізний німецький? Так, відколи себе пам’ятаю, Росія сприймалася негативно, вона втрачала покоління за поколінням, підсуваючи нам Брежнєва, залізні зірочки і ті розпачливі фільми, в яких люди були якісь такі недолугі, паскудно вбрані і нудні, смертельно, безнадійно нудні.