Байки проти ночі
- Автор: Левандовский Борис
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-2938-05-0
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Байки проти ночі». Краткое содержание книги:
Не вірите?
Тоді миттю перегортайте сторінку і поринайте в глибини людської психіки, але стережіться читати проти ночі. Бо найважче долати демонів, народжених вашою уявою. Про це доконечно знає майстер національного містичного трилера Борис Левандовський, а тепер дізнаєтесь і ви.
— Поховав усіх живцем? — не стримався Тхорик.
— Так, усі загинули. Учений настільки захопився своєю ідеєю, що, зрештою, сам він і став першим Катом. Але спочатку переконався, що відповідає всім вимогам.
— От псих! — подивувався чийсь голос у темряві.
— Так, зовсім поїхав мізками, — згодився Ренат. — Родини і близьких друзів у нього теж не було. Він навіть про всяк випадок убив короля, щоб трон посів його син, який узагалі нічого не знав. Але вчений усе ж таки думав, що секретна нитка обірветься зразу після його смерті і, звичайно, навіть думки не припускав, що створений ним Закон проіснує стільки століть.
— У нас вечорами розповідали зовсім не такі історії, — забурчав один із «привидів». — Я хочу про мерців.
Йому ніхто не відповів. А може, не встиг, бо цієї миті я запитав:
— А ким був той Кат, про якого ти говорив спочатку?
— Ким він був? Він був… бухгалтером. Простим бухгалтером у конторі.
— Моя бабуся теж бухгалтер, — вагомо зауважив Тхорик.
— Минуло вже десять років, як старий Кат зробив його своїм спадкоємцем. І ще десять років перед цим він за ним спостерігав, навіть став його близьким другом. Коротше, знав про нього все. І вирішив зупинитися на ньому. Щоправда, про всяк випадок старий Кат тримав на прикметі ще двох-трьох.
— А якби той відмовився? — запитав Ромка.
— Тоді старому Катові довелося б його вбити. Іноді таке траплялося й раніше. Тільки рідко, бо той учений, який створив Закон про Страту, хоча і схибнувся на своїй ідеї, але був дуже розумною людиною, і його система вибору спадкоємця майже ніколи не давала осічок.
— Кльово… — гмикнув хтось.
Мені теж подобалася історія Рената, хоча вона зовсім не була схожою на всі ті, що я чув раніше, навіть на його власні. До того ж Ренат дуже рідко дозволяв комусь себе перебивати, а тут… Немовби він сам бажав, щоб його перебили, провокував деталями, неначе ставився до неї якось по-особливому. Я думаю, він і нас примусив. Принаймні того вечора.
— Однак старий Кат порушив одне правило: він знав, що його майбутній спадкоємець колись мав родину — дружину й сина, — хоча вона давно й розвалилася. Дружина від нього пішла до іншого й забрала із собою сина. Потім несподівано померла, а вітчим віддав хлопчика до інтернату. Багато років його справжній батько стежив за життям сина, поки той виріс. Але ніколи не спілкувався з ним, тільки спостерігав здалеку. Старий Кат про все це, звичайно, знав і все одно вибрав його. Можливо, тому що йому було вже багато років і він боявся спізнитися, а кращої заміни собі не бачив. І ось він привів майбутнього Ката в підземний лабіринт, щоб показати дорогу до замку й навчити проходити через усілякі пастки. Коли вони йшли (а дорога тривала дев’ять годин), то іноді наштовхувалися на…
— Мерців? — з надією спитав той самий «привид».
— Мертвяки, мертвяки… — передражнив його другий (утім, цього я пам’ятаю — вогненно-рудий здоровань років п’ятнадцяти, який дуже швидко захопив верховенство після від’їзду наших «вождів»). — Та заткнися ти зі своїми мерцями! Некрофіл довбаний!
Я ледве не вліз, щоб збагатити свій словниковий запас новим надбанням. Однак вчасно зметикував, що моя допитливість буде дуже невчасною. Тож просто вирішив запам’ятати незрозуміле слово, щоб пізніше проконсультуватися з Дімою або мамою (коли я таки запитав маму про це, то вона спершу окинула мене дивним-дивним поглядом, а потім відповіла, що мені зовсім не варто цікавитися такими речами).
Ренат терпляче перечекав, поки кінчиться перепалка між новенькими.
— Так, були, були там мерці, — заспокоїв він «некрофіла». — Але небагато. Просто час від часу хтось випадково знаходив, вхід до лабіринту: заблукала дитина, різні п’яниці чи ще хтось. Та ніхто не міг вибратися звідти живим, усі гинули або в пастках, або від голоду. Одного разу молодий Кат навіть почув чийсь голос, коли йшов до замку на чергову страту. Це був чоловік, який заблукав у одному з хибних ходів; а їх у лабіринті було безліч.
— І що, залишив того помирати?
— Звичайно, — відповів Ренат. — Він не мав права його рятувати, бо відразу виказав би себе. Він не міг цього зробити в лабіринті, ясно?
Ренат ненадовго замовк, а потім продовжив свою історію: