Щоденник війни зі свиньми

— З вашого дозволу, — промимрив він і перейшов до друзів, бажаючи відчути себе вільніше.

— От і подивимося на поведінку уряду в момент істини, — ваговито розводився в сусідньому гурті Рей. — Виплатить він, що мусить, чи ні.

— Тільки не забувай, — попередив Аревало, — що це нескоро буде. Нам не заплатять, навіть якщо відновлять порядок.

— Де Джимі? — запитав Відаль.

— Не перебивай, — відбуркнув Данте. Звісно, він нічого не розчув. — У нас тут важлива розмова. Про пенсії.

— Уряд іще подумає, чи платити їх, — правив своєї Аревало.

— Визнаймо, — промовив гість із велетенськими руками, — що указу про виплату пенсій ніхто не схвалить. Цей крок потребує сміливості.

— А як же обов’язок? — поцікавився Рей.

— Днями я чув про план упровадження компенсацій, — сказав гостролиций, — начебто літнім людям запропонують землі на півдні.

— Кажучи чесно та навпростець — усіх старих депортують, — відповів Данте.

— Наче гарматне м’ясо, — докинув Рей.

— Щоб запобігти інфільтрації наших братів-чилійців, — притакнув Аревало.

— Де Джимі? — знов озвався Відаль.

— Як це «де»? — здивувався Аревало. — Вийшов по тебе. Чи ти його не зустрів?

— Хіба він не пішов у туалет? — перепитав Відаль.

— Я бачив, як він виходив, — утрутився Рей. — Через ці двері. Сказав, що по тебе.

— Джимі — хитрий лис, — мовив Данте. — Збіговиськ не любить і за першої ж нагоди тікає додому, у своє кубло.

— Сказав, що йде по тебе, — повторив Рей.

— Я його не бачив, — мовив Відаль.

— Він хитрий лис — утік додому, у своє кубло, — торочив Данте. — Ми ж не відучора знаємося.

— Сердешного Нестора ми теж усе життя знали, — сказав Аревало. — Піду перевірю, чи вдома Джимі.

— Я з тобою, — підвівся Рей.

— Співчуття вже начебто висловлені, — підсміхнувся гостролиций. — Чого ви так переймаєтеся? Скоро вернеться.

— Я сам піду, — озвався Відаль. — Він же по мене вийшов.

— Добре, — кивнув Аревало. — Підемо разом.

Аревало накинув плащ, Відаль закутався в пончо. На порозі вони спинилися, вдивляючись у пітьму, а потім вийшли надвір.

— Не те, щоб страшно, — пояснив Відаль, — але хотілося б уникнути несподіванок.

— Ще гірше — чекати нападу. Крім того, я не хочу лишати за цими довбнями ініціативу у справі моєї смерті. Мушу визнати, що й хвороба мене не втішить. Пустити собі кулю в лоб чи викинутися з вікна, мабуть, теж неприємно. А з пігулками, якщо заснеш і захочеш прокинутись, — як воно буде?

— Годі, бо ще пристанеш на довбнів. Хоча ці двоє сказали мені, що нас у старигані не записували.

— Ну то, бач, не такі вже й довбні. Принаймні збагнули, що жоден старий не вважає себе старим. А ти їм повірив? Вони присипляють нашу пильність, щоб мати з нами якнайменше мороки.