Клавка

Поки готували з Яковом Васильовичем матеріали для перепустки в будівлю ЦК, поки «розшивали» минулорічний архів, щоб витягти звідти протокол, чи то пак стенограму, зборів, поки з’ясовували номер кабінету Бакланова, Клавка вже відчула себе в нормі: начебто й не було минулої безсонної ночі. Руки й пальці слухалися, працювали чітко і без збоїв, голова повернула собі здатність мислити тверезо і по-діловому, з неї вивіялися сантименти й романтичні думки, тіло позбулося натяків на млосні бажання — вона нарешті ввійшла в нормальну форму, працювала чітко, як нова машина.

Пішла їй також на користь прогулянка пішки — від Золотих Воріт по вулиці Свердлова — колишній Прорізній, потім уздовж трамвайної лінії між руїнами Хрещатика й угору по вулиці Жовтневої революції, а тоді ліворуч — на вулицю Орджонікідзе. Вже стоячи біля віконця Бюро перепусток, вона відчула себе цілком бадьорою і зібраною.

Клавка шукала кабінет товариша Бакланова недовго: всі двері в коридорах були пронумеровані і розташовані в ряд. Вона постукала, зайшла до приймальні і представилася. Секретарка Бакланова простягла руку, щоб узяти від Клавки папочку, проте та притисла її до грудей: таким був наказ її начальника.

Секретарка Бакланова скорчила незадоволену міну, зайшла до кабінету і за півхвилини запросила туди Клавку, змірявши її оцінювальним поглядом — з ніг до голови. Клавка відповіла їй тим самим.

Це була лише одна мить: дві секретарки — завідувача Відділу пропаганди ЦК та Голови Спілки письменників — обмінялися поглядами.

Секретарка Бакланова тримала спину прямо, була вдягнена у дорогий вовняний костюм, у нові черевики зі шнурочками і з «халою» на голові. Секретарка Голови Спілки письменників України не могла претендувати на такий шикарний вигляд. Вона була вбрана в синє штапельне платтячко з білим, власноруч вив’язаним гачком комірцем, у старих, але приведених в порядок позавчора на Євбазі Гречанкою черевиках, а от на голові у неї була значно модніша зачіска — «Вікторі Ролз».

Товариш Бакланов уже чекав на Клавку, а точніше, на стенограму.

Це був чоловік із загостреними рисами обличчя і, як їй здалося, хворобливим жовтуватим кольором шкіри, худорлявий, середній на зріст. Коли вона зайшла до кабінету, він подивився спершу не на неї, а на папочку в її руках, і потім, неначе заспокоївшись, підняв очі на Клавку.

Та привіталася і віддала документи йому в руки, як і доручив їй Олександр Євдокимович.

На її здивування, товариш Бакланов зміряв її довгим (їй здалося, занадто довгим) уважним поглядом і простягнув руку для знайомства:

— Олександр Сергійович.

— Клава… Клавдія Дмитрівна, — відрекомендувалася вона.

— Як ваше прізвище? — поцікавився Бакланов.

— Блажкевич.

І тут сталося щось дивне. Ніздрі Олександра Сергійовича затремтіли, а очі збентежено забігали.

— Белая ночь? — спитав він.

Клавка отетеріла.

— Вибачте, я не зрозуміла.

— Духи «Белая ночь»?

Нарешті Клавка збагнула, про що йдеться: так, її синє штапельне платтячко з мережаним комірчиком пахло саме цими духами. Це були мамині улюблені парфуми, які дивом збереглися у старому її комоді, який вони з дядь-Гаврилом перетягли з колишньої квартири Блажкевичів у нинішню кімнатку в напівпідвальному поверсі. Духи були старі, дуже концентровані, і вона поставила легеньку крапочку на спід, на шов свого штапельного плаття після того, як його випрала і попрасувала. Сама Клавка не відчувала запаху, але, видно, для чужого носа він був відчутний.