Лялька

— Винагороджуючи себе в інших місцях, — зауважила панна Ізабелла.

— Ну аякже! Якби я так не робив, ти не мала б мені чого пробачати і боялась би моїх докорів…

Не змінюючи пози, він обняв її правою рукою, а лівою стиснув її пальці, прикриті накидкою.

— Так, кузинко, — сказав він. — Такій, як ти, жінці мало щоденного хліба пошани та медяників обожування… Тобі інколи потрібно шампанського, тебе хтось мусить сп’янити хоч би цинізмом.

— Циніком бути легко…

— Але не кожен насмілиться ним бути. Запитай оцього пана, чи спадало йому коли-небудь на думку, що його неземна любов варта менш за моє блюзнірство?..

Вокульський уже не слухав, що вони говорили далі; увагу його заполонило інше явище: зміна, яка швидко почала відбуватися в ньому самому. Якби йому вчора сказав хто-небудь, що він буде німим свідком подібної розмови, він не повірив би: вважав би, що кожна фраза вбила б його або викликала б шаленство. Та коли це сталося, він упевнився, їцо існує дещо гірше, ніж зрада, розчарування чи приниження.

Але що? Та от що — їзда залізницею! Як цей вагон дрижить… як він шалено мчить!.. Дрижання вагона передається його ногам, серцю, мозкові; в ньому самому все дрижить, кожна кісточка, кожен нерв…

А поїзд мчнть і мчить по безмежному полю під велетенським склепінням неба!.. І він мусить їхати, ще невідомо, як довго… може, п’ять, а може, десять хвилин!..

Що йому до Старського чи панни Ізабелли… Вони варті одне одного!.. Але поїзд, ах, оцей поїзд!.. Як він хитається….

Він боявся, що от-от розплачеться, почне кричати, виб’є вікно і вискочить з вагона… Ще гірше: боявся, що благатиме Старського, аби рятував його… Від чого? Була мить, коли він хотів сховатися під лавку, просити своїх супутників сісти на нього і так доїхати до станції…

Він заплющив очі, зціпив зуби, вхопився руками за торочку оббивки, піт виступив у нього на лобі і спливав по обличчю, а поїзд усе мчав і дрижав… Нарешті залунав один, потім другий свисток… і поїзд зупинився. «Тепер я врятований», — подумав Вокульський.

В цей час прокинувся пан Ленцький.

— Яка це станція? — спитав він Вокульського.

— Скерневиці, — відповіла панна Ізабелла.

Кондуктор відчинив двері. Вокульський підхопився з місця. Він штовхнув пана Томаша, мало не впав на протилежну канапу, спіткнувся на приступці й побіг у буфет.

— Горілки!.. — крикнув він.

Здивована буфетниця подала йому чарку. Вокульський підніс її до губів, але відчув спазми в горлі й нудоту і поставив чарку назад на прилавок.

У вагоні Старський розмовляв з панною Ізабеллою.

— Ти мені даруй, кузинко, але так настрімголов при дамах не вибігають, — сказав він.