Велика рiдня

«А колись ми друзями були, – зiтхнулось. – Скiльки то води з того часу спливло? Та от на крутих перехрестях не витримує дружба. Не витримує, коли сходяться шляхи на однiй цiлi, яку подiлити не можна порiвну, вiд якої i вiдступити не сила. Яка ж то справжня дружба? Десь, i її без болю не буває.

– Чого задумавсь, чоловiче? – Володимир Iванович перекидає весло на друге плече i допитливо дивиться на Григорiя. З-пiд засмальцьованого картуза, схожого на гречаний млинець, рiвно, кружечком, спадає обстрижений чуб, видiляючи вузьку брунатну смугу лоба над покучерявленими широкими бровами. – Усе про домiвку? В очах стоїть? Вгадав?

Незручно було перед старим. Тому твердо промовив:

– Нi, не вгадали. Про iнше думав.

– Про що? Iнтересно. Що ж воно в тебе тепер може бути на мислi?

– Про друга свого, колишнього… Про давнi дiла…

– А-а-а, про друга. Що, глек розбили?

– Та розбили, – вiдповiв неохоче.

– I, мабуть, за дiвку?

– Еге ж! – здивувався.

– Буває, що спiдниця, ревнощi довiчну дружбу затемняють. Це коли дружба дрiбненька. А справжню вiрнiсть нiщо не притьмарить. Тiнь вiдскакує вiд неї, наче сова вiд сонця.

– Вiрно, дiду! Наче в моїх думках побували, – здивовано i щиро вирвалось у Григорiя.

– Спихай! – Вмостився Володимир Iванович на кормi. Зашемрiв, захрустiв вогкий пiсок, i човен легко плюснув у воду, залишаючи позад себе глибоко витиснутий, неначе коромисло, слiд, що почав пiдпливати водою.

– Тю ти чорт! – вилаявся Володимир Iванович. – Зразу прикмета на невдачу.

– Хiба що? – запитав Григорiй, сидячи обличчям до рибалки.

– Та нiчого. Каленик з берега рукою махає. Вiн добрячий чолов'яга, а прикмета на рибу погана. Та чого ти сполохався? Це не з тих кровопивцiв, що грiхи на душу приймають.

Бiля округлого каменя, обпираючись спиною об вербу, стояв пристаркуватий рудобородий чолов'яга з глибокими, поставленими навскiс очима.

– Вiзьмiть i мене з собою, – привiтався вiн.

– Сiдай.

Каленик навпочiпки сiв на нiс, руками тримаючись за борти. Його кучерява, темної мiдi борода, обпалюючи розстебнутий пiджак, вперлася в бiлу сорочку; зв'ялений чуб спадав набiк, навскiс розсiкаючи високе чоло, порiзане дрiбними зморшками. Обличчя мав розумне, тiльки стомлене i сумовите. Коли ж бiля невеликого острова Володимир Iванович почав витягати жаки, Каленик пожвавiшав, немов прокинувсь од задуми, i сам засунув руку в горловину, щоб дiстати рибу.

– Добра риба, карасi – або продаси, або сам поїси, – всмiхнувся, виймаючи великого, з потемнiлою лускою карася. – О, яка щука вскочила!

По тому, з якою любов'ю вiн витягав жаки, трусив рибу, приказував над нею, можна було в ньому розпiзнати старого завзятого рибалку. I тiльки вже на березi запитав Григорiя:

– У дiда живеш?

– Нi, – зам'явся Григорiй.

– В Мотрi квенчихи, – вiдповiв старий – Живе з товаришем своїм. Куди ж людям подiтись?

– Звiдки родом?.. Григорiй Шевчик? Не той, що орденом нагороджений?

– Еге ж.

– Чого додому не йдеш? Боїшся? Да, тепер iнший чоловiк своєї тiнi остерiгається, – i зiтхнув. – Ну, що ж, живи у нас, тiльки на цих два днi змотайтесь десь подалi – облава буде. Ти б додому навiдався, узнав би, як дiла. Неважнi – на хуторi будеш, а потiм дiло дорогу покаже… Подивлюсь я – скiльки зараз людей, та все молодих, красивих, здорових – самий цвiт – мiж небом i землею бовтаються. А треба ж зрештою до землi опускатись, хоч яка вона гiрка та тяжка тепер стала. Земля без чоловiка не може бути, та й чоловiк без неї не проживе. Таке-то.