Оповідання. Повість. Романи
- Автор: Подмогильный Валерьян Петрович
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Оповідання. Повість. Романи». Краткое содержание книги:
В такі хвилини приниження людської істоти, Славенко починав хвилюватись, удавався в той настрій, якого Марта майже панічно боялася. Він так цілував її, що вона тремтіла від страху, захлиналась від збентеження й туги, виривалась від нього, мало не плачучи. Рухи її робились судорожні, немов вона потопала, а шепіт ставав благальний і розпачливий.
— Не треба, Юрчику... Послухай мене, не треба...
Він скорявся, робився тихий, як ягня, але непомітно здобував щодня більше прав у поводженні з дівчиною. Вони, ці інтимні права, якось крадькома, ненавмисно зростали й міцніли з побачення в побачення, присипляючи чуйність Мартину дрібними дозами свого додавання. Ніщо не порушувало затишку їхніх сходин і розмов. За мурами цієї кімнати переставало будь-що існувати, коли вони простягали, зустрічаючись, одне одному руки. З сьомої до дванадцятої—*л’ять довгих годин, майже робітний день службовця, збігали їм суцільною яскравою миттю, сліпущою і раптовою, як спалах мангану. Щодня вони доконче збирались кудись піти — до театру, кіно, на якусь виставу чи просто погуляти, але зразу ж про свої наміри забували й жодного разу ще не вийшли з кімнати, що тримала їх у собі можливістю поцілунку. Вони ніде не ходили, здійснюючи своє єдине, настирливе бажання: бути вдвох, бути тільки вдвох!— а для цього ніхто не був їм потрібен, та ніхто їх і не турбував. Тижнів з півтора принаймні. Аж ось несподівано простятся до них перший по-мацок зовнішнього світу, від якого вони відокремились і про який забули.
Якось прийшовши, Славенко застав Марту не саму. Проте, не можна сказати, щоб і вдвох, бо друге — це була маленька дівчинка, від сили років п’яти, білява, в суконці по коліна і з величезним чорним бантом у волоссі, що надавав їй розміром і кольором поважності, якої вона своєю поведінкою ие виправдувала. Бо була вертлява, непосидюща, до того ж мала в рухах якусь претензійність, підкреслене кокетство, манірність старої панни, цілком нагадуючи дорослого ліліпута, що, незважаючи на величину свою, дізнав життя всіма сторонами.
Коли Славенко увійшов, дівчинка трохи зніяковіла й граційно це виявила, спустивши додолу очі.
— Чия це дитина?— невдоволено спитав Юрій, вітаючись з Мартою.
— Це сусіди мого, кооператора, дочка... ти знайомий з ним,— пошепки відказала дівчина.
— Меня зовут Ада, — раптом озвалось дівча.
— А чого вона тут? Ви її кликали? — спитав Юрій, мимоволі переходячи на «ви» в присутності третьої особи.
— Ні, вона сама прийшла.
— Я умею танцевать, — сказала Ада.
І ие чекаючи припрошення, почала робити перед Юрієм повільні па, млосно піднісши над головою руки й вихиляючись усім своїм крихітним тільцем.
— Перестань,— крикнув Юрій, якому ця недитяча лю-босність у дитині видалась гидкою.
— А вот и «не перестану вам на зло, — сказала Ада, продовжуючи.
— Розбещене дівча,— пробурмотів Славенко, закурюючи.— Кажете, сусідська дитина?— спитав він.— Але скільки я пам’ятаю, ви казали, що сусіди ваші — українська родина. Чому ж дитина говорить по-російськи?
— Я умею и по-украински, но по-украински очень некрасиво, — поважно заявила Ада.
І зробивши останнє па, вмостилась на ліжкові й почала розповідати. Мови їй не бракувало. Повідомивши про своє сьогоднішнє меню, Ада перебрала всіх своїх знайомих дівчат та хлопців, з якими на вулиці бавилась, і кожному дала сувору характеристику, раз у раз підкреслюючи свою першість. Так минуло півгодини, коли Марта з Юрієм безглуздо слухали її нескінченне старування, вряди-годи перекидаючись дрібною фразою. Це дівча якось глибоко дратувало Славенка своїм чванькуватим пащекуванням, а надто самою своєю присутністю, яка його зв’язувала і він нарешті не витримав.
— Виряди її,— шепнув він Марті.
Та вагалась, Тоді Юрій різко запитав:
— Ти чого сюди прийшла?
Ада спантеличилась. Цей тон на неї вплинув.
— Меня папа прислал погулять... — пробубоніла вона.
Тоді Славенко взяв її за руку й вивів з кімнати.
— Скажи своєму папі, що тобі тут нудно гуляти,— мовив він.
— Юрію, хіба так можна з дитиною?—з докором сказала дівчина.
— Це не дитина, а шпигунка!
— Ти розумієш, що можеш зіпсувати мені відносини з сусідами? Як гарно!
— Та що він, закоханий у тебе, чи що?
— Хто?